» » Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району


Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району

12-06-2020, 08:20
Переглядів 290
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
80 років - солідний вік для будь-якої газети. Вийшовши в світ у ще довоєнному 1940 році, наше видання пройшло разом зі своїми читачами і грізні роки Великої Вітчизняної війни, і післявоєнну розбудову народного господарства, і "золоті часи" брежнєвської епохи, і розвал Радянського Союзу, і роки "незалежності", і два антиконституційні заколоти, і правління кривавого антинародного режиму Порошенка, і от переживаємо разом зі своїм народом чергове розчарування від тепер вже "зеленої" влади.

На відміну від багатьох центральних та місцевих видань, які виникли і зникли у часи новітньої України, "Сільське життя" впевнено зустрічає свій черговий ювілей і продовжує нести свій тягар відповідальності у статусі літопису Житомирського району.

3 листопада виповниться дванадцять років з першого дня керівництва редакцією житомирської "районки" добре відомої в області постаті - журналіста, письменника, філософа, політолога, магістра державного управління, громадського діяча Валерія Володимировича Івановського. Саме 3 листопада 2008 року він своїм наказом сповістив колектив редакції та громадськість Житомирського району про те, що очолив "літопис району" на 69-му році його існування. З нагоди нинішньої ювілейної дати інтерв'ю з головним редактором записала Світлана Яременко.



-Валерію Володимировичу, розкажіть, будь ласка, нашим читачам, чим особисто для вас є ювілей "Сільського життя"?

-Для мене - це визначне свято. Я горжуся своєю професією, віддаюся їй повністю і розумію, яку величезну роль у нашому житті відіграє "людина слова".
Цього року у серпні мій редакторський стаж сягне 28 років, а 3 листопада виповниться 12 років керівництва газетою славного Житомирського району.

Взагалі ж, журналістикою я займаюся вже 39 років - з далекого 1981 року, коли у газеті Київського військового округу з'явилася перша моя кореспонденція.

Я тоді навчався у Ворошиловградському (нині це місто Луганськ) вищому військовому авіаційному училищі штурманів і навчання у цьому виші, як і військову службу при цьому, поєднував з журналістською роботою позаштатного кореспондента.

Затим проходив службу у Закавказзі на території Азербайджану і також постійно друкувався в окружній газеті.

Моєю мрією було стати саме військовим журналістом, проте на офіційну посаду до редакції військової газети з посади офіцера бойового управління авіацією потрапити було неможливо.

Тому, коли в кінці 1989 року я був у відпустці в Житомирі і дізнався, що тут створюється нова газета воїнів-інтернаціоналістів під назвою "Ехо", то запропонував свої послуги і був прийнятий у склад її першого штату. Потім офіційно звільнився з армії і почав у Житомирі свій шлях вже у професійній журналістиці.

Часи були непрості: розвал Радянського Союзу, отримання Україною "незалежності", розвал економіки, страшна інфляція, моральний занепад тощо.
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району

У серпні 1992 року мене запросив на посаду відповідального секретаря (другу посаду в тодішній редакції) до редакції обласної газети "Молодіжна газета" нині покійний Анатолій Адамович Кочин. Це була редакція реформованої колись обласної газети "Комсомольська зірка" і одна з трьох, що виходила в Житомирі в радянські часи, тому таке запрошення я вважав за честь і, водночас, розумів, що моя дворічна професійна журналістська робота була відзначена й колегами з інших видань.

Буквально за два місяці А.Кочин пішов у бізнес, а мене колектив "молодіжки" одноголосно обрав редактором. Звичайно, це був ризик, оскільки у ті жахливі часи брати на себе таку відповідальність було величезним навантаженням для керівника редакції, і невідомо чим це могло закінчитися.

У ту пору потужні заводи, що були гордістю Житомира у радянські часи, зупинилися. Почалося масове безробіття, а ті, хто ще працював, по 9-10 місяців не отримували зарплати чи замість неї отримували продукцію, що випускало підприємство, процвітав так званий "бартер", інфляція була 10 000% на рік, до чого додавалася суспільно-політична криза у верхах та на місцях.

І для газетярів, як для редакції обласної "Молодіжної газети", так і для районного "Сільського життя", яка перереєструвалася з "Зорі комунізму", ситуація була просто катастрофічною. Бо мало було у цьому хаосі заробити на передплаті чи рекламі кошти, які швидко знецінювалися, так потрібно було ще й віднайти папір, пластини, плівку й фарбу для друку газети, оскільки після розвалу Радянського Союзу були порушені колись міцні економічні зв'язки між колишніми братніми республіками, які проголосили незалежність. Дефіцит цих матеріальних друкарських засобів був страшним. Ситуацію погіршувало й те, що інфляція швидко "з'їдала" зароблені кошти, а ціни на все стрімко зростали.

Вирішення всіх цих надскладних питань лежало на моїх редакторських плечах. Не говорячи вже про творчу складову роботи редакції, оскільки доводилося працювати в умовах жорсткої конкуренції інших видань, які "плодилися" на початку 90-х років десятками щороку.

І, нічого, витримав. Не зірвав випуску жодного номера, працівникам вчасно виплачував зарплату, а тираж наш зріс до 30 тисяч екземплярів: 12 тисяч по передплаті і ще 18 тисяч продавали в кіосках та з рук.

Зараз, згадуючи ті роки, навіть не знаю, скільки сил і здоров'я було потрачено на виконання своїх обов'язків. Найбільше, мабуть, мені у цьому допомогли вроджене почуття відповідальності за доручену справу та армійський гарт з силою духу.

Тому саме з посади редактора газети "Панорама", якою стала назва "молодіжки", мене у 40-річному віці тодішній губернатор Володимир Лушкін у 2001-му році запросив на роботу начальником управління у справах преси та інформації Житомирської облдержадміністрації.

Там я теж приступив до виконання обов'язків з повною відповідальністю. За два роки вивів відстале обласне управління до числа передових, а колеги, помітивши мою заповзятість обрали головою Ради начальників управлінь у справах преси та інформації України при Державному комітеті інформаційної політики, телебачення та радіомовлення. Відзнакою було й те, що я був єдиним начальником обласного управління, якого розпорядженням Прем'єр-міністра призначили членом Колегії Держкомтелерадіо України - так колись називалося Міністерство інформації.

Визначною подією стало і проведення Всеукраїнської наради керівників ЗМІ, що за моєю пропозицією було проведено в Житомирі у травні 2004 року. Форум був величезним. До нас приїхали делегації з усіх областей України - по сорок чоловік у кожній, всі губернатори, голови облрад, уряд у повному складі. І вся організація цієї наради лягла на мої плечі - від пленарних засідань в театрі з підготовкою та узгодженням з урядом, Держкомтелерадіо і регіонами купи проектів рішень з усіх питань до розміщення, харчування та відправку делегацій.

Але й тут впорався.

Затим до влади прийшла, як я її називав і називаю, "помаранчева чума" - це коли "америкоси" вчинили в Україні перший антиконституційний заколот і незаконно привели до влади проамериканських авантюристів на чолі з Ющенком. Почалося "полювання на відьом": нищення досвідчених управлінських кадрів та редакторів газет. Я виступив категорично проти цього і публічно про це заявив, в тому числі й на обласному телебаченні. Навіть створив обласний комітет захисту репресованих держслужбовців.

Це не сподобалося місцевим "помаранчевим" вождям на чолі з Жебрівським та Синявською.

Я був звільнений з посади начальника управління, рік перебував на обліку у центрі зайнятості, потім два роки навчався в аспірантурі на кафедрі філософії Житомирського держуніверситету, а коли звільнилася посада редактора газети "Сільське життя", то з радістю повернувся у найбільш прийнятний для мене вир журналістики та керівництва редакцією.

-Знаю, що тоді для редакції "Сільського життя" часи були також нелегкі. Як вам вдалося впоратися з труднощами?

-Так. Ситуація була й тут надважкою. Але у мене вже був величезний досвід виживання з "молодіжкою" у 90-ті роки минулого століття і бажання створити належні умови для функціонування газети з давньою історією.

Тоді перед працівниками редакції були чотиримісячні борги по зарплаті, висіла велика заборгованість за оренду приміщень, за електроенергію, за газ, і редакція була відключена від їх постачання. Взимку у приміщеннях температура іноді опускалася до ДЕСЯТИ ГРАДУСІВ МОРОЗУ, та й, чесно кажучи, творче обличчя газети було не дуже привабливим - чотири чорно-білі сторінки видання наповнювалися, вибачте за вираз, випадковим "мотлохом", абсолютно не конкурентним на газетному ринку.

Тому мова про самостійне виживання навіть і не стояла. Видання трималося лише на "подачках" з районного бюджету.

Ситуацію обтяжувало й те, що тоді між головою райради Крутієм та головою РДА Колосівським відносини були досить напруженими і кожен з них мав свої види на "районку" та її керівника. Тим більше, коли наближалися вибори президента, до Верховної та місцевих рад.

Іноді доводилося по кілька годин на сесіях та комісіях відстоювати інтереси редакції.

Важко було, але й тут мені вдалося кардинально виправити ситуацію.

Ціною неймовірних зусиль протягом двох років вдалося повернути всі борги і ввійти в режим стабілізації.

А вже у 2010 році редакція закупила нове комп'ютерне обладнання, новий автомобіль та ще й закінчила рік з прибутком у 100 тисяч гривень. Це був нечуваний успіх.
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району

З обласних аутсайдерів редакція "Сільського життя" протягом двох років вийшла у лідери серед комунальних видань області, що й було підтверджено рейтингом обласного управління.

До того ж, вдалося збільшити площу видання - газету було переведено спочатку на шість сторінок, а потім на вісім. І інформація на її шпальтах подавалася зовсім інша - різнопланова, оперативна, гостра, корисна для читача. Газета повернула собі статус літопису району.

На жаль, не всім у колективі сподобалися вимоги редактора до їхньої роботи, тому від деяких працівників довелося позбутися.

-Що було потім?

-А потім до керівництва району прийшов Кулик, який сформував "команду професіоналів", яку до цих пір не ув'язнено лише через продажність наших "правоохоронних" органів, в тому числі й після їхнього "реформування" заїжджими грузинами за американським зразком. Кулик все в районі прибрав до рук, окрім редакції "районки", на чолі якої він хотів поставити редактрису з Дубровицького району Рівненщини, звідки він до нас і прибув.

Та я не збирався перетворюватися на його підкаблучника, а газету робити "кишеньковою". І тому у повній мірі відчув увесь прес державної машини примусу під керівництвом регіоналів. У міліцію, прокуратуру, суди я ходив по кілька разів на день, а ще ж "чавила" податкова, інспекція по праці, КРУ, різні комісії районної, міської та обласної влади тощо. До того ж, РДА та райрада прийняли рішення про вихід з числа засновників газети і протягом п'яти років редакція не отримала жодної гривні з районного бюджету.

Нічого, вистояли. Не зірвали випуску жодного номера. Навпаки - перейшли ще й на кольоровий випуск газети, з'явився сайт, сторінка у соцмережах.

-Завдяки чому це вдалося?

-Лише двом компонентам: стійкості та відданості дорученій справі. Я ніколи нікого не боявся і не боюсь. Коли я знаю, що закон на моїй стороні, "чавити" на мене марно. Якщо щось шкодить інтересам редакції, я не поступлюся. А якщо допечуть, то можу взятися й за вила, і народ підняти - як випер з влади колишніх керівників району Кулика та Степаненка.

Всі знають, що навіть два ножових поранення, що ледь не закінчилися моєю смертю, рішучості в мені не применшили. Розумію, що це в мені міцно сидить кодекс кадрового радянського офіцера, і саме він, багато в чому, є стрижнем моєї поведінки, і знаю, що у наш продажний час він багато в чому, з точки зору оточуючих, виглядає анахронізмом, але таким я був, таким є, і навряд чи змінюся на порозі свого 60-річчя.

Хто це розуміє, тому зі мною дуже легко спілкуватися - відверто, без хитрощів чи підлості.

Таким я є в житті, і під час виконання редакторських обов'язків, і під час висвітлення чи оцінки подій нашого буремного життя у своїх публікаціях, і радий, що багатьом сучасникам це подобається, особливо читачам "Сільського життя", для яких нинішня "районка" - ковток "свіжого повітря" поруч із суцільною брехнею з провладних телеканалів, що займаються маніпуляцією свідомості наших громадян.

Тому, я вважаю, що наша редакція є прикладом стійкості у відстоюванні громадських інтересів для, наприклад, сільських голів, які, у більшості своїй, безбожно здають інтереси своїх громад після першого ж "рику" влади. А іноді просто продаються.

- Ваша позиція щодо децентралізації не змінилася?

- Ні. Навпаки, вже п'ятирічний досвід створення перших "ОТГ", яких навіть не передбачено у Конституції України, мене ще більше переконав, що це така ж провальна "реформа" в Україні як і всі інші, які проводять "євроінтегратори" лише для отримання кредитів, і які самі ж розкрадають та виводять в оффшори.
Я вважав і вважаю, що замість того, щоб знищувати сільради чи змінювати вивіски на них, давно потрібно проводити реальні ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ НА СЕЛІ, після чого наше аграрне виробництво може відродитися і стати "локомотивом" відродження могутності всієї української держави.

Але це не співпадає з планами закордонних господарів нинішнього правлячого режиму, яким конкуренція власним аграріям не потрібна.

Вони дуже легко досягли своєї мети щодо створення з України колонії, яка забезпечує їх дешевою робочою силою, є місцем збуту їхніх низькоякісних товарів, а також підтримує високу ступінь ворожнечі з Росією, яка повністю вийшла з-під їхнього протекторату і стрімко перетворюється на супер-державу.
І тому щось змінювати у нас американці чи європейці не хочуть. Їх все влаштовує.

При цьому українцю, який і мав би бути господарем у своїй державі, через добре відомий всьому світу його менталітет, все, що відбувається за межею його обійстя, просто не цікавить. Цим і користуються авантюристи при владі та їхні закордонні господарі. А тому великого майбутнього цієї держави я, як дипломований політолог, журналіст, філософ та магістр державного управління, просто не бачу.

-Валерію Володимировичу, останнім часом точиться багато розмов щодо свободи слова в Україні. Яка ваша оцінка ситуації, що склалася у цьому питанні на даний час?


-Я вважаю, що Порошенко вчинив страшний злочин проти нашого народу та української держави, запровадивши тоталітарний режим. Тобто, від чого ми тридцять років назад відійшли, до того й повернулися. Це означає, що розбудова демократії, свободи слова та людини, ринкової економіки, що проголошувалося у 1991 році і що було мотивом отримання Україною незалежності, повністю провалено.

Щодо режиму Порошенка, то, попри його пихаті заяви, ми отримали повний провал внутрішньої та зовнішньої політики. Наша держава, через занепад економіки, посаджена на "фінансову голку" кредитів МВФ і фактично перетворена на колонію США, де всі питання, від прийняття законів до призначення посадовців, вирішує посольство Вашингтона.

Це страшна ганьба, оскільки все це призвело не лише до втрати нашого суверенітету, але також катастрофічно зменшує й кількість населення, яке або вимирає, або біжить світ за очі у пошуках кращої долі.

На жаль політику Порошенка продовжує й Зеленський зі своєю "командою клоунів".

Увесь цинізм американців полягає в тому, що вони закривають очі на всі злочини київських режимів проти власного народу, аби тільки Україна була плацдармом напруги у відносинах з їхнім одвічним ворогом - Росією.

Виконуючи це основне для себе завдання, правлячий режим Порошенка-Зеленського всіляко підтримує війну на Донбасі, виграючи при цьому тричі: догоджуючи господарям з Вашингтона, заробляючи значні кошти, а також деморалізуючи народ, який не може самоорганізуватися й дати відсіч нинішнім правителям.

Ідеологічно ж Порошенко, заради утримання при владі, пішов на ще один злочин - "бандеризацію" України, що ще більше розшарувало наше суспільство, а також призвело до ще більшої міжнародної ізоляції держави.

Печерний націоналізм, на який зробив ставку Вашингтон в Україні, показав, що лише українці-западенці піддалися на цю провокацію і, корчачи з себе "національно-свідомих" "патріотів", скоріш за все, через свою недалекобачність, по суті, проявляють комплекс неповноцінності, що існує у них через перебування у ярмі у австріяків та поляків.

Бо насправді титульна нація у цивілізованій державі має робити все, щоб гармонійно розвивалися всі нації та народності, що проживають на даній території. Звеличення ж однієї нації за рахунок іншої, як показує історія, закінчується крахом держави та Нюрнберзьким процесом.

Для ліквідації хоч якоїсь опозиції цьому тоталітарному режиму, київська влада, перетворившись на повновласну хунту, оголосила війну й свободі слова.
Полювання на журналістів, що мають сміливість висловлювати іншу від висловлюваних на провладних телеканалах думку, стало нормою. Для цього СБУ перетворено на типову "таємну поліцію" типової поліцейської держави тоталітарного гатунку.

Вбивства та насилля над журналістами, їх ув'язнення за переконання, повна фінансова залежність редакцій від своїх господарів, перетворення телеканалів на рупори пропаганди бандерівської ідеології, розгул злочинних угруповань нацистського гатунку - все це є свідченням того, що Порошенко та Зеленський, за підтримки США та пасивної позиції українців, перетворили Україну на "бананову республіку" з "ескадронами смерті", про існування яких люди старшого покоління пам'ятають з 60-70-х років минулого століття.

Я ніколи, навіть у найстрашнішому сні, не уявляв, що наша Україна перетвориться на таку потвору.

Маючи за плечами 60 років життєвого досвіду, проживши 31 рік у Радянському Союзі, витримавши випробування перших років "незалежності" у страшні 90-ті роки, пізнавши ціну улесливих передвиборчих обіцянок режимів Кучми, Ющенка, Януковича, олігарха Порошенка, незграби та боягуза Зеленського, маючи високий освітній рівень у суспільних науках, я маю право порівнювати і тому переконаний, що встановлена зараз система державного управління є ганьбою, що не змиється десятиліттями, і ввійде в історію як "чорна доба" Порошенка-Зеленського.

Але хочу ще раз нагадати, що відоме прислів'я наголошує: кожен народ вартий свого правителя. Як показує світовий досвід сучасності, лише українці, через свій менталітет, могли обрати Порошенка, терпіти його режим протягом п'яти років, люто ненавидячи його, а потім ще й підлаштовуватися під продовжувача тих ганебних справ Зеленського та його неуків.

Як бачимо й останній антиконституційний заколот 2014 року, якому політичні авантюристи, які за вказівкою америкосів дорвалися до влади, дали пишномовні назви "Революція гідності", "Євро-Майдан", лише погіршили ситуацію в Україні та дискредитували нас на міжнародній арені.

- А чим це все закінчиться, як ви думаєте?

- На мою думку політолога, філософа, магістра державного управління, громадського діяча, така "олігархічно-рахітична" держава-потвора, яка по суті є безправною колонією США, довго існувати не може. Або народ організується й встановить владу, що дійсно дбатиме про цивілізований розвиток цієї держави, або ця держава просто зникне з мапи історії.

На жаль, час показує, що наш народ, який зрадила місцева та всеукраїнська еліта за американські гроші, народ, який за три десятиліття "незалежності" так і не породив свого справжнього лідера, поки що нездатний провести кардинальних змін у державному устрої України, а також делегувати у владу порядних людей.

А тому другий варіант цілком можливий. Вічно ж тоталітарна диктатура в "центрі" Європи існувати не може. Тим більше, у статусі колонії.

Цьому є підтвердженням й те, що вже сусідні держави все більше заявляють про види на територію нашої країни.

Вся біда нинішніх "національно-свідомих" "патріотів" полягає у тому, що вони вважають, що їхня влада - це всерйоз і надовго. Це ж ми спостерігали й за правління попередніх режимів. Де вони зараз? Безславно згинули у небутті, збагатившись на обкраданні нашого народу. От і нинішніх "нациків" час "зітре у порошок історії", бо вони ж не несуть Україні позитиву, а несуть розбрат і ганьбу.

Тому, можна не сумніватися, що вже невдовзі так само з постаментів злетять пам'ятники, які вони встановлюють на місці встановлених більшовиками, які також руйнували монументи своїх попередників.

Як бачимо, руйнація призводить лише до нової руйнації. Так само, можна не сумніватися, що з часом злетять й таблички з будинків на силоміць перейменованих вулицях. А, найголовніше, всі ці "свідомі", після краху проамериканського режиму, поприжимають вуха й, мов таргани, позаповзають у щілини, щоб народ не згадав про їхню діяльність у наші лихі часи.

Так було й з кучмістами, й з "помаранчевими", й з регіоналами, так буде й з нинішніми "патріотами" американського гатунку. Гидко на все це дивитися, але це вже стало ознакою політичного життя України у часи "незалежності".

Цивілізований народ має сам керувати своєю державою та обирати гідних посадовців. На жаль, українці, через свій менталітет, й до нинішніх часів не є прикладом у цьому, від цього всі наші біди.

Тільки якщо свої рабські усамітнені душі ми зможемо наповнити жагою справжньої свободи, єдності та братерства, саме тоді станемо справжніми господарями у нашій країні. І, на жаль, до цього ще дуже далеко. Тут лише демонстрацією вишиванок у "флешмобах" не обійтися.

Навіть потуги окремих справжніх журналістів ситуацію не виправлять. Їхній голос забиває брехня з телеканалів, що належать олігархам і вірно служать їм, а не народу. Тому щодо кращого майбутнього України я є песимістом, хоча й, як журналіст, роблю все можливе, щоб це краще майбутнє дійсно настало.

- Валерію Володимировичу, а ви які телеканали дивитеся?

- У відомому фільмі про часи розгулу більшовизму "Собаче серце", за геніальним твором Булгакова, професор Преображенський казав: "Не читайте більшовицьких газет".

Я це ж можу сказати про нинішні центральні та місцеві телеканали, які продаються будь-яким політичним авантюристам, що дориваються до влади. Ця їхня "журналістська проституція" довела їх до того, що вони пропагують людиноненависницьку нацистську ідеологію, героїзують мерзотників, які залляли кров'ю безвинних людей Україну у минулому і в сучасності, сіють міжнаціональний та міжконфесійний розбрат, цілодобовими маніпуляціями та брехнею зомбують населення колонізованої америкосами України, перетворюючи їх на безмовних рабів для закордонних плантацій, а також приховуючи від народу реальний стан речей у державі та суспільстві.

Тому я українські телеканали не дивлюся. Мене, як фахівця в інформаційній сфері, просто нудить від того, як вони примітивно "розвішують локшину" на "вуха" українців, зомбуючи їх.

Мені досить подивитися всеукраїнські стрічки новин в інтернеті, і навіть по заголовкам зрозуміти, що відбувається навколо нас і хто яке ставлення проявляє до цього.
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району

Якщо випадає рідка нагода подивитися щось у телеефірі, то знаходжу в ютубі передачі, які хочеться подивитися, і дивлюся їх без реклами та різних пауз. Найбільш реалістичними до сьогодення вважаю телепередачі на телеканах NewsOne, ZIK, НАШ, КРТ, іноді - 112.

- Як відомо, ще рік тому багато розмов точилося навколо Томосу для православної церкви в Україні. Яке ваше ставлення до нього?

- Я ставлюся до цього "томоса" від турецького попа, як до того, чим він і є - як до передвиборчого трюка Порошенка. Він і не приховував, що православний розбрат був одним з кроків для обрання його на другий термін.

Процес надання Томосу відбувався з грубим порушенням церковних канонів зі сторони Константинопільського патріарха, який перетворився у простого продажного турецького попа-розкольника, що посіяв розбрат у світовому православ'ї. На мою думку, за цей злочин проти істинної церкви, анафеми заслуговують не лише Філарет, а й Варфоломей з Порошенком.

-Житомирський район також не оминуло це лихо..

-Так. Оскільки Порох-мерзотник йшов на другий термін президентства під гаслами "Мова. Віра. Армія" нацистської ідеології, то Житомирська РДА та Житомирська райрада, як вірні прислужники антинародного кривавого режиму Порошенка, офіційно підтримували всі ганебні акції "шоколадників-мерзотників": від вивішування бандерівської агітації на адмінбудівлях до "томосу" від турецького попа-розкольника.

РДА та райрада, спільно з районним передвиборчим штабом Порошенка, "томосятину" зробили апофеозом передвиборчої боротьби, що підтверджує час її проведення - лютий 2019 року.

До цього був прийнятий закон, який повністю ігнорує релігійні свободи та права конфесій, і надає право "територіальним громадам" вирішувати, до якої конфесії мають належати місцеві храми, які десятиліттями, а то й століттями, належать до Української Православної Церкви, яку зараз очолює Блаженніший Митрополит Онуфрій.

І у деяких населених пунктах Житомирського району "порохоботи"-христопродавці організовували "громадські слухання" по переводу православних храмів до порошенкової церкви турецького попа. Наша газета висвітлювала той розгул диявольських сил у Сінгурах, Двірці, Калинівці, Левкові, Станишівці, Глибочиці, Озерянці. Масового характеру у нас це ганебне явище не набрало. Цьому стали на заваді й публікації у нашій газеті.

Лише в Левкові та Озерянці попи пішли у розкол, взявши страшний гріх на душу. За чутками одного підкупив місцевий "помаранчевий поміщик", який привласнив майно та землі колишнього місцевого колгоспу, а інший взагалі не розумів, що робить. Я з ним розмовляв невдовзі і переконався, що він абсолютно не розуміє, що відбувається в Україні та православному середовищі.

А серед публічних діячів нашого району, які розпалювали міжконфесійну ворожнечу та намагалися поставити істинне православ'я на догоду передвиборчим цілям Пороха-мерзотника, перш за все, можна назвати поки що депутата обласної ради Павлюка, основною рисою якого є пристосуванство під будь-яку владу.

Активну участь у "томосятині" брали депутати Житомирської райради на чолі з С. Крутієм та його заступником В. Стахом. Особливо відзначилися Т. Голік (у Сінгурах) та Г. Журавель (у Калинівці). У Левкові шахрайство з переводом прадавнього храму у "церкву сумнівного політичного гатунку" провів колишній "помаранчевий" голова РДА В.Колосівський.

Як бачимо, абсолютна більшість кліриків та прихожан Житомирського благочинного округу Житомирської єпархії залишилися вірними істинній і канонічній Українській Православній Церкві. Велика заслуга у цьому й митрополита Никодима, і благочинного нашого району протоієрея Димитрія, і редакції нашої газети.

- Валерію Володимировичу, публікації фото та матеріалів з давніх номерів “районки” стали своєрідною візитівкою “Сільського життя”. Для чого це робиться?


- Ми на це пішли з багатьох причин. По-перше, знаючи, що наші опосередковані читачі - це селяни віком за сорока років, ми даруємо їм ностальгічні спогади про часи їхньої молодості, коли ми жили у могутній державі, у братерстві народів Радянського Союзу, при могутній економіці та високорозвинутих сільському господарстві, соціальному захисті населення, науці, освіті, медицині, культурі, а основним нашим принципом життя було гасло: людина людині - друг, товариш і брат. А не нинішній закон хижого капіталізму: людина людині - вовк.

По-друге, всупереч нинішнім ідеологічним догмам нав’язаного своїй колонії американцями процесу бандеризації України, ми хочемо нагадати ниніньому молодому поколінню, чим жив Житомирський район у радянські часи, якою була тоді наша газета та ким створювалися багатства нашого району, які безбожно розкрадаються шахраями при владі вже три десятиліття нашої так званої “незалежності”.

І ми постійно чуємо подяку за це від наших читачів. Як і подяку за газету в цілому. Ми вважаємо це найвищою оцінкою нашої діяльності.

До речі, газета “Сільське життя” призначена для вдумливого читача, якому, для формування власної позиції до навколишнього буремного сьогодення, потрібна правдива та достовірна інформація. На це ми і орієнтуємося. В усякому разі, протягом останніх 12-ти років.

- А як у вас складаються відносини з районною владою?

- Протягом мого редакторства ці відносини були досить складними. Спочатку, у 2009-2010 роках, С.Крутій та його "помаранчева" більшість депутатів сприйняли моє призначення негативно, оскільки мене пропонував на цю посаду голова РДА, з яким вони "побили горшки".

Потім була дворічна епопея зі спробою райради прийняти новий статут редакції, яка після цього мала перетворитися на "кишенькове" видання райради, вірніше, її голови, та працювати на нього на місцевих виборах 2010 року.
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району

Я той варіант редакційного статуту називав "ланцюгом", "ошийником" та "намордником" для газети - все одразу. І тому не допустив його прийняття. Це напряму позначалося на вкрай низькому фінансуванні газети, що створювало нам великі проблеми, які мені довелося вирішувати поза районним бюджетом.
У результаті місцевих виборів С. Крутій позбувся посади голови райради, вчасно створив райорганізацію "Свободи", яка тоді була створена Партією регіонів для того, щоб розпорошити голоси у Тимошенко, і провів кілька депутатів, створивши свою фракцію.

У 2010 році до влади дорвалися регіонали. Сумнозвісного Кулика губернатор Рижук пропхнув на посаду голови Житомирської РДА, а той керівником райради провів Степаненка.

Кулик, з його наполеонівськими замашками, також хотів мати свою "кишенькову" "районку" і свого редактора на її чолі. А тому ми ввійшли до чергового раунду протистояння. В результаті Житомирська райрада та РДА прийняли рішення про вихід з числа засновників газети "Сільське життя" і, з грубим порушенням законодавства, заснували "Приміське життя". Виділення коштів на висвітлення діяльності районної влади у нашій газеті припинилося остаточно. Більше того, РДА нам до цих пір залишилася повинна 100 тис. грн. - ще з тих часів, коли доллар був по вісім гривень.

У 2014 році я особисто вилами випер з влади і Кулика, і Степаненка. Раду очолила Парфентієва, сестра дружини відомого "порохобота"-мільйонера Зубка. Вона нічого не зробила, щоб поновити співпрацю з "Сільським життя", повністю занурившись у "реформу" зі знищення українського села шляхом знищення сільрад та створення "резервацій".
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району

На місцевих виборах 2015 року, Сергій Крутій, який добре вміє "працювати" з виборцями та депутатами, знову очолив райраду. Спочатку у нас склалися нормальні стосунки і з райбюджету почалося виділення коштів на публікації у нашій газеті. Але потім у райраді стався "заколот", в результаті якого заступником голови було обрано В. Стаха.

Він - ярий бандерівець, про що відверто заявляв у часи правління хунти Порошенка, народився на Гуцульщині - батьківщині Бандери, за віросповіданням - греко-католик. Ми з ним неодноразово сперечалися з приводу "бандеризації" України і є ідеологічними суперниками. Тому він відразу зробив все належне, щоб співпраця з "Сільським життям" припинилася - враховуючи нашу принципову антибандерівську позицію. Пояснювалося це “відсутністю коштів”.

С.Крутій, який також є "свободівцем", повівся на це, а тому останні два роки ніяких контактів з Житомирською райрадою у нашої редакції немає.

А щодо оцінки діяльності нинішнього "районного парламенту", то, на думку багатьох авторитетних людей району, цей його склад є найгіршим за всю історію Житомирського району.

Така оцінка випливає з багатьох чинників, а найважливішим з них є те, що райрада жодного разу не виступила проти руйнації нашого району та знищення сільрад в ході так званої "реформи децентралізації".

При цьому цей депутатський корпус приймав безліч звернень до вищих органів влади з приводу ганебної бандеризації району, "томосятини", "формули Штайнмаєра" тощо. Ці "народні обранці" тихенько додерибанюють багатства нашого району, що створені працею наших батьків та дідів, та готуються до виборів у "резерваціях".

Понад трьох років Житомирську РДА очолював Сергій Микитюк - людина приємна й безконфліктна. При ньому наш район повернув лідируючі позиції у рейтингу соціально-економічного розвитку районів Житомирщини. Він став ініціатором поновлення добрих стосунків з нашою редакцією, попри її опозиційність до режиму Порошенка. Він же й припинив наші відносини - на вимогу передвиборчого штабу Пороха у кінці 2018 року.

Надавати оцінку діяльності нинішнього керівника райдержадміністрації Юрія Оханського поки що зарано. Він людина нова для району і відразу потрапив під нелегке випробування коронавірусом. Побачимо, як він себе проявить. Якщо, звичайно, "реформатори" не знищать райдержадміністрації.
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
При цьому, як патріот Житомирського району, я радий від того, що він не зникне, а збільшить свою територію ще за рахунок 10 районів. Це, звичайно, й значно ширші перспективи для нашого 80-річного видання.

Водночас, у цей ювілейний день варто подякувати всім, хто всіляко сприяв нашому виданню протягом усієї його історії існування: працівникам райкому Компартії України та райкому комсомолу, райвиконкому, керівникам та депутатам райради, головам колгоспів та директорам радгоспів, директорам шкіл, працівникам сільрад, медицини та культури, поштарям, друкарям, а також жителям сіл, трударям полів і ферм, які були головними персонажами наших публікацій, та підтримували “районку” передплатою.

Редакція дякує всім нашим друзям та однодумцям.

Тому хочу привітати всіх їх з ювілеєм, побажати нам всім усіляких гараздів і кращого майбутнього.

На жаль, у нинішніх умовах карантину ми не зможемо відзначити наше спільне свято на належному рівні, але, коли знімуться усі обмеження, ми повернемося до цього питання.

- Дякую за розмову.

Світлана Яременко

Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
Інтерв'ю Валерія Івановського: 80 років у статусі літопису району
dle
Рейтинг:
Новости Radtram:
Loading...