» » Історія села Млинище


Історія села Млинище

2-02-2015, 08:23
Переглядів 4057
Історія села Млинище Житомирського району ІСТОРІЯ СЕЛА МЛИНИЩЕ ДОВОЄННОГО ПЕРІОДУ Село Млинище Житомирського району Житомирської області знаходиться за 14 км від районного та обласного центру. Село розташоване на березі річки Гуйва, що впадає в Тетерів. У селі 231 двір. Населення 475 чоловік. Село Млинище підпорядковане Луківській сільській раді. У селі є клуб, бібліотека, магазин, медичний пункт, ГЕС. Ніхто не може сказати достеменно, коли с. Млинище було засновано та звідки походить його назва. Існує версія, що в селі на березі річки Гуйва луцьким поміщиком Казимиром Добровольським був збудований млин, тому і село, що розрослося навколо, називається Млинище. Млин і справді був. Рушійною силою в ньому були 2 турбіни в 40 і 20 сил. Млин працював не тільки для переробки зерна для населення, а також для продажу продуктів на ринку. У 1921-25 рр. млин знаходився в оренді у комуни. В селі Млинище була дерев’яна церква Воздвиження Хреста Господнього. Коли і ким збудована невідомо. Цією землею користувався священик с.Лука, який і завідував церквою. На той час дворів у приході було 84, прихожан – 643. Вперше офіційно про село Млинище згадується в 1825 році. Події декабристського руху 1825 року не оминули село стороною. Там відбувалися таємні зустрічі Північного товариства декабристів з членами товариства Об’єднаних слов’ян. Місцем зустрічі в селі Млинище був маєток поміщика. На зустрічах виступали такі активні діячі, як Я. Андрієвич, М. Щепилло, І. Сухинов і ряд інших офіцерів 3-го корпусу. Млинищенськими землями правили різні поміщики. Збережена в Житомирському обласному архіві Справа Волинського відділу Селянського Поземельного банку від 06.07.1909 року (див. додаток) дозволяє прослідкувати власників земель села Млинищ аж до 1856 року. 02.03.1856 року власниці помістя при селі Млинищах Олена Семенова та Емілія-Евеліна Еразмівна Ліпських продали його Феодосії Елігіївні Шерстеть. Після смерті Феодосії Елігіївни власницею вказаного помістя стала її сестра Станіслава Елігіївна Малиновська, яка вступила в право володіння 25-29.10.1890 року. Після її смерті її нащадки Казимир-Генріх Цезарович-Сабінович Малиновський, Леон-Август-Лаврентій Маврикійович-Леонардович Малиновський, Марія-Олена-Леонія Маврикіївна-Леонардівна Малиновська та Андрій-Антон Маврикійович-Леонардович Малиновський подали справу до вищевказаного суду про розділ нерухомого майна покійної, яке складалося з помістя при селі Млинище та помістя при селі Мотовилівці Житомирського повіту Волинської губернії. В результаті судового засідання 11.10.1903 року землі села Млинище дісталися у нероздільну власність Казимиру-Генріху Цезаровичу-Сабіновичу Малиновському. З того ж джерела відомо, що 01.05.1904 року Казимир Малиновський за 8947 рублів 95 копійок продав селянам Тихону Олексійовичу Концевичу, Феодоту Дмитрійовичу Голубу, Івану Андрійовичу Музиці та дворянину Григорію Вікентійовичу Волотовському 31 десятину землі, на якій вони утворили «Млыныщенское четырехъ домохозяевъ товарищество». У власності даного товариства було 29 десятин 880 сажень орної та 2300 сажень сінокісної землі. Маєток Казимира Малиновського стояв у селі аж до Великої Вітчизняної війни, під час якої його було зруйновано. На березі річки, де знаходився маєток, лишилися лише залишки парку та погріб. 15 грудня 1924 року в газеті «Радянська Волинь» було надруковано наступну статтю: Млинищанська комуна В напівзруйнованій економії поміщика Малиновського розмістилась сільськогосподарська комуна імені П’ятих роковин Жовтня. Вона була заснована в травні 1922 року одинадцятьма демобілізованими будьонівцями. Спочатку місцеві селяни недовірливо ставились до задуму червоноармійців, сумнівалися, що без реманенту й коштів їм вдасться підняти господарство, та дуже швидко переконалися в життєздатності комуни. У комунівському господарстві 67 десятин орної землі, 5 десятин луків і 16 десятин – під будівлями і парком. Комуна має 11 коней, 12 корів, 25 свиней та близько 100 штук птиці. Власними силами комунари обладнали столярну майстерню, млин, маслоробню, споруджують житловий будинок на 12 кімнат, ремонтують господарські будівлі. Дружньо живуть і працюють млинищанські комунари. Користуються вони спільною кухнею і їдальнею, жінки по черзі готують їжу, доглядають за худобою, а влітку також по черзі залишаються з малими дітьми. Розподіляє роботу голова комуни. Усі комунари – члени хати-читальні. Тут діє свій драмгурток, часто влаштовуються вистави. Діти комунарів старанно вчаться в сільській школі. Останнім часом кілька чоловік уже подали заяви про вступ до партії. Комсомольський осередок охоплює всю молодь. Комунари служать прикладом для всіх селян. [14] Школа в Млинищах діяла з 1924 року, було лише 4класи. При школі були: робітників-1, з місцевого бюджету-2. З 1924року в селі існувала хата-читальня. Відповідальний за установу був Нагорний Іван. У 1932 році на території с. Млинище був організований колгосп ім. Перемоги. ІСТОРІЯ СЕЛА МЛИНИЩЕ ПЕРІОДУ ГОЛОДОМОРУ 1932-33 РОКІВ Протягом першої половини минулого століття Україна пережила три го¬лодомори: в 1921 -1923 pp., 1932 -1933 pp. і в 1946 -1947 pp. Однак найжорстокішим і найстрашнішим за своїми масштабами був другий з них. [6; с. 72] Про голодомор 1933 року, що не оминув і Житомирську область, Іван Ямковий у своїх архівно-документальних нарисах пише: «Попередньо була проведена значна підготовча робота: по-перше, селян повністю пограбували шляхом колективізації і конфіскації всього нажитого за багато років; по-друге, були створені спеціальні бригади, які відбирали в селянина продукти харчування. До складу цих бригад входили сільські активісти й різноманітна наволоч, яких очолювали так звані уповноважені. Вони ходили від хати до хати, робили обшуки, нишпорили у дворах, хлівах, на горищах. Гострими голками протикали землю, шукаючи зерно й продукти харчування. Вигортали все з льохів, навіть забирали полову, в якій були залишки зерна. Люди хова¬ли вузлики із зерном за образами, в горнятках у печі, але досвідчені негідни¬ки з цих бригад знаходили його й там.» Чорною сторінкою в історію Житомирщини увійшли 1930-1933 роки. Штучний голодомор забрав життя багатьох (за свідченнями очевидців, а не за офіційними документами). Пік голодомору на Житомирщині припав на квітень - травень 1933 р. Знесилені голодом люди харчувалися мерзлою картоплею, травою, листям, іншими малопридатними для їжі сурогатами. Частими стали захворювання на дизентерію та інші хвороби, що викликали масову смертність. [8, 117] Померлих звозили в кагати, прикривали соломою, а то й без неї приси¬пали землею. Ніхто не ставив на тих кагатах ні хрестів, ні пам'ятників, і вони швидко заростали бур'янами. Протягом цих страшних років в селі Млинище померла половина населення. За свідченнями очевидців люди пухли з голоду, вмирали прямо на вулицях, йшли шукати їжі в сусідні села, але часто вмирали просто по дорозі. Офіційні дані про загиблих сильно відрізняються від свідчень очевидців. Документи свідчать, що перевірка восени 1933 р. зафіксувала 2 померлих голодною смертю колгоспників у с. Млинище. [1] За спогадами Степаниди Іванівни Мартинюк, яка народилася в с. Млинище в 1913 році та на юність якої припали часи голодомору, люди часто хворіли, пухли ноги, були ослаблені, помирали прямо йдучи по вулиці. За день помирало щонайменше двоє, троє людей. Похованням займався дядько Іван, прізвища якого вона, на жаль, не пам’ятає. Він брав підводу у колгоспі і звозив тіла померлих на кладовище. Також Степанида Іванівна пам’ятає один випадок людоїдства. Коли зайшли до сусідки, то побачили, що на лаві лежала її порубана дитина. Розповідає Степанида Іванівна, що хотілося дуже їсти. В пошуках їжі ходили в ліс збирати жолуді, товкли їх і їли. Варили з лободи борщ, збирали колоски. Копали в полі торішню картоплю, розрізали і виймали звідти білих дротяників, товкли їх в ступі і теж їли. Ті страшні муки, переживання, страждання нічим і ніколи не викреслити з її пам’яті. Мельник Ганна Іванівна, що народилася у 1918 році в селі Піски, пригадувала, що в Млинищах та Луці вмирало дуже багато людей. Її тітка з чотирма дітьми проживала в Млинищах, і Ганна Іванівна свідчила, що їм доводилося дуже тяжко, але всі вижили. ІСТОРІЯ СЕЛА МЛИНИЩЕ ПЕРІОДУ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ Спираючись на Хронологічний довідник про визволення Червоною Армією населених пунктів Житомирської області від німецько-фашистських загарбників 1941-1944років, можна сказати, що фашисти зайняли Млинище 11 липня 1941року. Під час окупації в селі діяла підпільна група, яку очолював Петро Гнатович Юницький. До складу цієї групи входили Баланюк Юхим, Ніженець Макар, Бугай Григорій, Кононенко Михайло,Горлінська Антоніна, Соколовський Іван, Ярмолюк Пилип, Ткачук Остап, Адаменко Лідія, Олексюк Микола, Бугайчук Степан, Савенець Федір, Шелест Петро, Концевич Петро, Побережний Григорій, Концевич Светик. Є також звіт підпільної групи, затверджений секретарем обкому М. Співаком, в якому говориться: «Підпільна група встановила зв'язок з партизанським загоном імені Щорса, Чапаєва і Туровецькою підпільною організацією. Группапровела значну роботу серед населення, розповсюджувала зведення Радінформбюро, радянські листівки і газети внаслідок чого на полях «громадського господарства» псувавсякок-сагиз, цукрові буряки. Було приховано від німців 600 центнерів хліба, який розданий сім'ям партизан, військовослужбовців. Підпільна група відправила в партизанські загони 40 чоловік, 4 автомати,13 гвинтівок, 5 наганів, 3 тисячі патронів і іншу зброю. Також відправлено в партизанські загони значну кількістьпродуктів харчування, різних медикаментів і медичних інструментів. Підпільна група допомагала Червоній Армії під час відступу німців. По ходатайству штабу Першого Українського фронту 5 чоловік підпільників нагороджено орденами Радянського Союзу. Зберігся до наших днів і звіт партизанського загону імені Чапаєва, також підписаний секретарем обкому М.Співаком, в якому говориться: « ... За період існування партизанського загону на залізничній магістралі Житомир-Фастів між станціями Града-Станишівка, Житомир-Бердичів було пущено під укіс 16 ворожих ешелонів з живою силою і технікою ворога, розбито 42 вагони,знищено 624 німецьких солдат і офіцерів, знищено 6 заготівельних пунктів, 7 автомашин, розгромлено декілька сільуправ, знищено десятки німецьких посібників і проведено ряд других диверсій». Із жителів села на примусові роботи до Німеччини було вивезено 8 чоловік, закатовано і розстріляно 4 чоловіки, загинуло 127 чоловік. Село було визволене Червоною Армією 29 грудня 1943 року. ІСТОРІЯ СЕЛА МЛИНИЩЕ ПІСЛЯВОЄННОГО ПЕРІОДУ Після війни в селі Млинище відкрилась 8-річна школа, яка функціонувала до 1973року. Архітектурна споруда не збереглась. Директорами школи були Бабійчук Антон Іванович та Ткач Олексій Никодимович. Після війни до 1954 року в с. Млинище була сільська рада. Першим головою був Врублевський Володимир Михайлович 1904-1970 рр. Потім головували Коломієць Олександр Дмитрович -1914р.н. та Кабанов Федір Максимович -1918 р.н. У відповідності до Указу президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1954року про укрупнення сільських Рад до складу Луківської сільської ради увійшла територія ліквідованої Млинищенської сільської ради. Споруда не збереглась. Післявоєнне колективне господарство Після війни почалась відбудова колгоспу «Перемога». У своєму розпорядженні колгосп мав корівники площею 1,3 га, 1,7 га теплиць, де вирощували помідори та розсаду капусти, та 1 га свинарників. Та згідно з вищевказаним указом Троянівська районна Рада, до земель якої в той час належало село Лука, приймає рішення № 56 від 28 грудня 1950 року про об’єднання колгоспів ім. Сталіна с. Лука з колгоспом «Перемога» с. Млинище в один колгосп ім. Сталіна з адмінцентром в с. Лука. Троє Героїв Соціалістичної Праці виплекала колгоспна справа. Насамперед, це покійна Любов Зінов’ївна Кучер, ім’я якої носить одна з вулиць с. Млинище. Кучер Л.З. народилась в с. Млинище в 1911році. Ланкова другої бригади колгоспу. Її ланка досягла високих показників в роботі. Ланка Любові Зінов’ївни займала одне з перших місць в районі по отриманню високих врожаїв сільськогосподарських культур. Кучер Любов Зінов’ївна занесена в квітні 1958році в «Книгу пошани» колгоспу ім. ХХІІ партз’їзду. Нагорна Олександра Степанівна - краща ланкова колгоспу. Занесена в грудні 1970 року в «Книгу пошани» колгоспу ім. ХХІІ партз’їзду. Третьою героїнею праці була Бондарчук Ольга Михайлівна. Удостоєні найвищої нагороди – ордена Леніна: Віра Герасимчук-1918р.н., Олеся Косик- 1908р.н., Ганна Сергійчук. Шестеро млинищан нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Серед них: Григорій Степанович Шустваль -1927р.н., який в колгоспі працював теслярем; Вілій Григорович Савенець, який в колгоспі працював їздовим; Дмитро Ільїч Яковенко - 1927р.н.; Ніна Дорофіївна Бабенко 1919р.н. – ланкова тепличного господарства, була занесена в «Книгу пошани» в грудні 1969 року; Любов Макарівна Ляховець 1927р.н. - ланкова, ударниця комуністичної праці; Антон Іванович Бабійчук 1896р.н. - партійний секретар, директор школи. У 1957 році в с. Млинище побудовано колгоспну гідроелектростанцію на річці Гуйва в честь роковин Великого Жовтня.
21 жовтня 2010 року відбулося урочисте відкриття гідроелектростанції після реконструкції за сприяння ТОВ «Житомиравтоінтерншнл». У 1971 році в селі Млинище був збудований клуб,в якому і досі розташовується сільська бібліотека.
У 1985 році було побудоване приміщення магазину.
Також в селі є фельдшерський пункт.
Аварія на Чорнобильській АЕС у 1986 році змусила переселитися до села Млинище жителів прекрасного поліського села Рудня-Радовельська. Так із 1993 року з’явилась ще одна нова вулиця Гагаріна та 15 нових будинків.
НИМ ПИШАЄТЬСЯ СЕЛО Михайлов Сергій Вікторович народився 20 січня 1963 р. в с. Млинище. В 1980р. закінчивЛуківську середню школу. Після закінчення школи навчався в Київському вищому військово-командному училищі ім. Фрунзе протягом 1980-1984 рр. Закінчивши військове училище та одержавши званнялейтенанта, був направлений у Київський військовий округ м. Біла Церква, де служив командиром взводу. У 1985 році був направлений в Афганістан, який став для Сергія суворою школою життя та випробуванням своїх сил та можливостей. За проявлені героїзм та мужність на афганській землі старший лейтенант Михайлов був нагороджений орденом Червоної Зірки. На даний час проживає в м. Одеса. ЄВГЕН КОНЦЕВИЧ: МИТЕЦЬ СЛОВА – ГОРДІСТЬ І СЛАВА СЕЛА МЛИНИЩЕ Євген Васильович Концевич народився 1935 року в селі Млинище, за 12 км від Житомира. Мати Марія працювала на фермі, де часто крутився і Євген (досі вважає, що якби не біда, то став би ветеринаром). Батько Василь кравцював. Рятуючись від голоду, 1947 року сім'я перебралася до Житомира, оселилася в землянці, відтак побудувала хату, де Євген - після добудов¬перебудов - жив до 21 липня 2010 року, поки не обірвалося його життя. Батько, завісивши вікна, таємно підробляв на швейній машинці, за що його переслідували як «приватного підприємця., З найстрашніших спогадів - як у батька тремтіли руки під час обшуку 1949 року. Хлопець на собі відчув презирство «городських» російськомовних ровесників до своєї «сільської» мови. Це й був грунт для формування того, що Василь Стус визначав як «прямостояння» . 22 липня 1952 року 17- річний юнак майже двометрового росту пірнув з кручі Тетерів - із води його вже витягнули. Але відтоді на ноги він більше не звівся. 58 років він не ходив, інвалід І групи. Ціною неймовірних зусиль юнак тримався за життя і знайшов своє місце в житті. Євген не збирався бути письменником. Але доля звела його в одному класі 23-ї Житомирської школи з Васильком Хомичевським - сином неперевершеного перекладача античної літератури Бориса Тена (Хомичевського). Ще тоді «старий» зауважив Євгенів літературний хист, чуття мови, і коли біда сталася, порадив писати. Як Божа благостиня, як порятунок душі перед ним відкрився неозорий світ словесності. Невідступні болі якоюсь мірою заступала втіха від праці над словом. До Євгена почали приходити початкуючі письменники брати Анатолій і Валерій Шевчуки. Пробував писати гумористичні речі, та Валерій Шевчук осмикнув і навернув до серйозної прози. Його оповідання публікувалися в газеті «Літературна Україна», у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна». Він заочно закінчив 10-й клас. А в 1963- 65 рр.Євген Концевич навчався на заочному відділенні Житомирського педінституту. Після виходу в 1964 році збірки оповідань «Дві криниці» прийнятий до Спілки письменників України. Легко сказати: «Тяжкі страждання - тілесні й душевні - не зламали Євгена». Але уявімо собі, якої сили волі треба було мати, щоб їх витримувати - іне впасти в розпач. Місцеві партчиновники, щоб прославитися чимось оригінальним, задумали створити з Концевича такого собі «Павку Корчагіна». До нього зачастили піонери й пенсіонери, у його дворі пробували затіяти урочисте пов'язування галстуків. «Сама» секретар обкому КПУ з ідеології Ольга Чорнобривцева агітувала Концевича вступати в партію. Спершу він сказав, що не готовий, а потім відверто відмовився, бо жива його душа прагнула людей іншого ґатунку. Таких, які не зводили йому прижиттєвий пам'ятник, а просто перейнялися б його долею. І тоді трапилася подія, яка - можна вже сміливо стверджувати - стала частиною історії українського шістдесятництва ... До Житомира, на Другий Шевченківський провулок, 12, де мешкав Євген Концевич, часто приїздили люди, яких пізніше назвали шістдесятниками. Житомирська письменницька організація двічі намагалася виключити Євгена Концевича з членів Спілки письменників, але партійні боси згори осмикнули: «Не робіть із нього «великомученика». Концевича перестали публікувати. Він був щільно обставлений донощиками. Обструкція тривала до середини 80-х. 1985 вийшла друга збірка оповідань Євгена Концевича «Ідучи вулицею». Виходили книжки перекладів з польської та російської мов. «Євген Концевич свого роду символ ілегенда для цього покоління - покоління шістдесятників. Це дивовижна людина, яка завжди всіх надихала, не його треба було підтримувати, як здавалося б,- він усіх підтримував іпідживлював енергією ... » (І. Дзюба). Концевич - лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка (1999). Член Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, заступник головного редактора журналу «Косень». Указом Президента України від 26.11.2005 Є. Концевич нагороджений орденом «За мужність» ІІІступеня. «Є одна дуже цікава закономірність. Коли нація переживає катастрофу -¬саме в цей час народжуються діти, які пізніше відродять цю націю. Шістдесятники народились у 30-х - на початку 40-х років. Саме тоді, коли було вистріляно українську інтелігенцію, фізично знищено українську літературу, коли було виморене голодом українське селянство, коли нація була піддана комуністичному геноцидові іповністю знекровлена, - саме тоді українські жінки почали народжувати хлопчиків ідівчаток, які в 60-х роках візьмуть насвої плечі нелегку місію відродження свого народу. Серед цих ідеалістів був і Євген Концевич. «Він не написав багато творів, Та вже перша його книжка під назвою «Дві криниці», що вийшла J 964 року, - можу сказати з усією відповідальністю, --прекрасна. Вона пластична, вона має аромат ісвій неповторний стиль. Так ніхто не писав,так писав тільки він. А коли митець має своє обличчя, то він - збувся.»(Валерій Шевчук) Окрім згаданих книжок 1997 року в Житомирі вийшла антологія «Вечеря на 12 персон», де зібрано найкращі зразки Житомирської прозової школи. В обійсті Євгена Концевича, за словами «бригадира» житомирських письменників Олексія Опанасюка, щонеділі збиралися «посиденьки». А щороку 5 червня, в день його народження,збиралися друзі з усієї України,а то й українського світу. ІСТОРІЯ БІБЛІОТЕКИ С. МЛИНИЩЕ В селі Млинище бібліотека була заснована після війни – у 1947-1948рр. Вона знаходилась в одному приміщенні з сільським клубом, який був побудований з розібраної церкви. Він знаходився по вул.Л.Кучер( на той час це був Троянівський район). Бібліотека мала одну невеличку кімнату, де вміщувалось лише 2 дерев’яні стелажі. Є дані, що станом на 15 листопада 1953 р. фонд налічував 1483 книги. В 1971 р. було збудовано нове приміщення клубу по вулиці Набережній ,8.В цій будівлі було відведено окреме приміщення під бібліотеку, де вона знаходиться й до цього часу. Бібліотека має площу 22кв.м. Першим бібліотекарем була Ніна Іванівна, яка працювала по 1958 р. Даних про неї немає. З вересня 1958 по1965 р. завідуючою приклубною бібліотекою працювала Михайлова Лариса Олексіївна, яка закінчила Самбірський технікум підготовки бібліотечних працівників. З 1965 по1966р. на посаді бібліотекаря працював Ржанський Анатолій Тихонович. З 1966 по 2002р. бібліотекарем працювалаРжанська Ганна Терентіївна. З 7 жовтня 2002 р на посаді бібліотекаря – Гарбовська Жанна Борисівна. Млинищенська сільська бібліотека обслуговує 350 читачів, з яких 270 дорослих та 80 дітей шкільного та дошкільного віку. Нині книжковий фонд нараховує 8122 примірники. Історію села склала бібліотекар с. Млинище Жанна Гарбовська dle
Рейтинг:
Новости Radtram:
Loading...