Сільске життя > Друк > Чорнобиль: ті тривожні дні не минули марно
Сільске життя > Новини, Життя громад > Чорнобиль: ті тривожні дні не минули марно

Чорнобиль: ті тривожні дні не минули марно


26-04-2019, 13:43. Автор: ivanovskiy2013
Чорнобиль: ті тривожні дні не минули марно
Весна. Земля одягається в насичено салатові кольори, рясним цвітом вкриваються плодові дерева, клумби та поля уквітчалися найрізноманітнішими квітами, повернулися в свої гнізда лелеки. Та серед усієї цієї природної краси, під кінець квітня, вкотре піднімаються на поверхню сумні спогади про одну зі сторінок історії українського народу, що навіки викарбувана в пам'яті людей єдиним словом - Чорнобиль! Це з ним нині найчастіше пов'язують сумну статистику смертності від онкологічних захворювань, це на нього вказують стрілки народжуваності дітей з найрізноманітнішими недугами.

І скільки б не минуло часу, та гіркий спомин про вибух на ІV реакторі Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 року, лишається для багатьох жителів Київського регіону, як день, який змусив їх навіки полишити рідні домівки: домівки, де народився, де ростив своїх дітей, місце, де покоїться прах їхніх пращурів.


У Василівці Житомирського району є ціле поселення чорнобильських "переселенців". Серед них і Валерій Федорович Грицанюк. Серед його документів - посвідчення ліквідатора ІІ групи аварії на ЧАЕС та як спомин - спецпропуск в радіаційну "зону".
Чорнобиль: ті тривожні дні не минули марно

Валерій Федорович родом з Житомира. Та волею долі, після закінчення Астраханського інституту рибної промисловості, він приїздить в Київську область і стає керівником наймасштабнішого на той час в Україні рибгоспу - Чорнобильського підсобного господарства Іванківського рибного комбінату. Базувалося воно на території двох сіл Теремці, що були ближче до Чорнобиля, Ладижичі - за 20 км до Прип'яті та хуторі Золотнієв, що впритул приступав до Білорусії.

Та справою, яку обрав собі на життя мій співрозмовник, довго займатися не судилося. Разом із Валерієм Грицанюком ми спробували відтворити той день, згадати дні трагедії та першочергові кроки, які були зроблені в дні ліквідації наслідків.

Молодий та завзятий чоловік, який вже п'ятий рік керував, як я вже сказала, наймасштабнішим рибгоспом, прокинувся 26 квітня 1986 року - удосвіта, ще до п'ятої ранку. У планах була поїздка до сусідньої Білорусії, аби встигнути на планерку, переговорити та домовитися за придбання сільгосптехніки для свого підприємства. Ще не знаючи про вибух на реакторі, по дорозі відчув специфічний присмак металу в роті. Це насторожило чоловіка, бо під час навчання на військовій кафедрі в інституті мав спеціальність радіаційного та хімічного захисту. Тож, досить непогано орієнтувався в даних питаннях. Вже ближче до обіду, коли повернувся додому, побоювання пана Валерія підтвердилися. Уже всі в селі знали, що на Чорнобильській АЕС стався вибух, бо багато місцевої молоді працювали там, тож інформація розлетілася швидко. "Я прекрасно розумів, що таке радіація, як вона діє і які наслідки за собою несе, але я не знав масштабів аварії", - розказує Валерій Федорович.

Які міри були прийняті першого дня? Ніяких! Бо потрібно було вивчити масштаби аварії, заміряти дози радіації, оцінити ситуацію. Людей не попередили про небезпеку, не надали жодних рекомендацій, як поводити себе, аби зменшити вплив радіоактивного випромінювання. Проте відразу в медпунктах населенню почали видавати активоване вугілля і йод.

-На базі нашого господарства базувалися на той час дві будівельні організації з власною технікою, які будували нам ставки. Моє перше рішення було таким - викликав усіх водіїв увечері, дав команду заправити всім повні баки, в центрі села стати "на лінійку" і чекати відповідних наказів. Бо варіанти розвитку подій могли бути різними. І швидше за все потрібно буде швидко всім виїжджати, - продовжує Валерій Федорович.

Так закінчився перший день аварії. Другого дня, розуміючи складність ситуації, не приховуючи ні від кого, що дітей потрібно негайно вивозити, Валерій відправив до своїх батьків у Житомир дружину з двома маленькими дітками. Зробити це було легко, тому що в Теремцях зупинялася так звана "ракета", яка йшла з Білорусії на Київ, і в день вона досить часто ходила. Це був великий корабель на підводних крилах, який практично за годину доставляв своїх пасажирів в центр столиці.

-Вранці я відправив дружину з дітьми, а водію автобуса наказав: "Льоня, цілий день стоїш в центрі села і всіх, хто забажає вивозь. Команду на евакуацію я дати не міг, це було не в моїй компетенції, але вивезти всіх, посприяти цьому - було в моїх силах. Таким чином, за день він вивіз практично всіх жінок з дітьми.

Лише 28 квітня, зранку, нас нарешті викликали в райком, зібрали на збори, повідомили про необхідність евакуації і кожному довели графік, коли кого будуть вивозити. Але спочатку скомандували вивозити худобу, і лише потім людей! І хоча до нас мала дійти черга лише наступного дня, та поки я повернувся до себе в господарство, за мною вже прийшла колона "скотовозів".

Усе в нас було організовано добре, люди працювали без паніки, багато мені допомогла молодь з комсомольської організації. Бо це був великий об'єм роботи - погрузити 500 голів ВРХ, свиней, коней. До того ж потрібно було зібрати тварин і в населення. Була така команда. Люди змушені були здавати, бо куди ж його дінеш, не лишати ж напризволяще. Тож, кожну "голову" зважували, записували на список і забирали (після цього, до речі, всім компенсували вартість). Таким чином, до вечора все було вивезено. Варто відзначити, що на відміну від корів та свиней, найемоційнішими були саме коні, сполохані, вони ніби відчували і розуміли всю суть трагедії.

А вже наступного дня, 29 квітня, прийшли вантажні автомобілі - з розрахунку одна машина на три сім'ї, аби взяти найнеобхідніші речі, - та автобуси, власне, для людей. До вечора евакуювали практично всіх. Лишилося дві сім'ї в селі, і сім'я пенсіонерів на хуторі. Увечері я подзвонив в райком партії, доповів ситуацію і попросив дозволу лишити машину і автобус і самому лишитися до ранку. А вранці ще раз провести з ними бесіду. Проте, після довготривалих умовлянь пенсіонери з хутору, прийнявши тверде рішення, так і не поїхали.

Коли людей відправили, я лишився один у пустому селі. Не було що робити, я сів у машину і поїхав у сусідні Теремці, подивитися і оцінити обстановку. Побачене мене вразило - під'їжджаю і бачу біля пристані 12 чоловік стоїть. Виявляється, що йшла "ракета" з Білорусії, дійшла до нашої пристані, а далі її не пустили. Вона висадила людей і повернулася назад. Зона евакуйована, - а люди лишилися! Я по рації, що була в машині, зв'язався з "центром", розказав ситуацію, і за ними відразу ж вислали автобус. Не знаю що б вони там робили?! Бо транспорт вже нікуди не ходив. Це хіба що тільки пішки треба було б іти!
Приїхав назад в контору, сиджу один, коли чую на вулиці шум. Під'їжджає БТР (машина радіаційної розвідки), з неї виходить капітан і починає розмову.

Тільки тоді я вперше дізнався інформацію про рівень радіаційного забруднення. Питає мене, ти знаєш яка там радіація?! Коли ми вимірювали рівень на мосту перед МРЕО в Прип'яті - я спочатку думав, що в мене пристрій зламався, бо стрілки "зашкалювали". І лише згодом до мене "дійшло", - він такий високий, навіть виміряти не можна! Але так було не скрізь. Швидше за все, як реактор розломило і щілиною викинуло радіацію, то вона полосою в декілька метрів лягла на дорогу. Але уявіть собі, що саме тут везли всіх людей з Прип'яті на другий день аварії. Усі отримали потужний рентген!

Вивезли нас в с. Блиставиця, під Бучею біля Києва. Там ми пробули все літо, поки нам будували нове житло. Жили в людей вдома. Вони сприймали це як особисту трагедію, і вкрай добродушно відносилися до всіх нас. Єдине, що люди сиділи практично без роботи, частині просто не було чим займатися.
Проте мені сумувати не доводилося. Я кожного дня був зайнятий. Багато роботи було чисто технічної. Складали списки, щось кудись постійно відправляли, контролювали хід будівництва. Багато жінок з дітьми на цей період за бажанням повиїжджали в санаторії - Крим, Карпати.

Під час евакуації ми забрали з нашого господарства всіх тварин: свиней, корів, коней. А риба то лишилася! Уявіть собі - два ставки: 600 та 200 гектарів. Це було єдине, свого роду експериментальне, таке господарство на всю Україну. Ми якраз навесні запустили туди мальок. Завезли повний склад комбікормів. Тож склалася така ситуація, якщо її лишити там, - вона просто пропаде.

У травні це питання почали вирішувати на рівні академії наук СРСР. Була створена наукова експедиція, яка базувалася на пароплаві, і проводили найрізноманітніші дослідження щодо вивчення ситуації з навколишнім середовищем після аварії. З ними я пройшов від Києва до нашого ставу, що був прямо на березі Дніпра. Були відібрані проби ґрунту, вимірювали рівень радіаційного забруднення, вивчали всю ситуацію. В результаті виявилося, що роза вітрів під час вибуху була в іншу сторону і на став нічого не потрапило. Тож нам дали "добро" цю рибу годувати. Вахтовим методом, працівники які й раніше були задіяні в рибгоспі, їздили і працювали.

У той час, коли люди безпосередньо ліквідували наслідки аварії, ми займалися ось такою роботою, - працювали на державу. Годували рибу до липня, поки не закінчився корм. Після чого ще раз у нас провели дослідження і дали добро випустити її всю в Дніпро. Тож ми відкрили заслони і риба вся пішла в річку.
Щоб повністю уявити масштабність господарства пан Валерій пояснює "на пальцях": протягом п'яти років існування рибгоспу ми нарощували обсяги і в 1985 році з нього взяли 960 тонн риби і отримали чистого прибутку в радянських рублях 1 млн. 200 тис. рублів. Він стояв на контролі "на верху" і все по ньому вирішувалося виключно там.

Вже восени в Іванківському районі, де був базовий рибкомбінат, для евакуйованих практично за літо збудували ціле селище. Будували досить швидко і якісно, бо країна була велика, мала багато техніки, ресурсів, а відтак і можливостей, - узагальнює мій співрозмовник.

Згодом, пригадує Валерій Грицанюк, частина людей почала повертатися в рідні домівки. Чи можна було це робити? Ну, хіба що тим, хто вже не збирався народжувати. А молоді треба було добряче подумати, бо жити їм там категорично не можна було!

На моє запитання, як ви оцінюєте наслідки аварії, Валерій Грицанюк досить чітко підвів риску: одного разу на нараді нам сказали, - багато хто з вас нічого не відчує і ви нормально доживете свого віку, але коли ви побачите своїх внуків, то ви здригнетеся!

Так воно і є: хто отримав сильні дози, мав великі проблеми зі здоров'ям, більшої частини з них вже й нема в живих, - але найбільше радіаційне випромінювання відбивається на генному рівні, в результаті чого проходять мутації в організмі. І це не порожні слова науковців, а реальні наслідки, які вже сьогодні, в другому поколінні чітко проявляються в багатьох, на жаль, випадках.
Чорнобиль: ті тривожні дні не минули марно
Чорнобиль: ті тривожні дні не минули марно


Альона ДЕНИСЮК

dle
Вернуться назад