» » З історії Станишівки


З історії Станишівки

13-08-2019, 13:49
Переглядів 126
З історії Станишівки
Село Станишівка відоме з 1616 року. Походження назви села Станишівка в історії припускає багато версій. За однією з них станишівський міст служив шляхом до пристанища козацького стану, звідки і пішла назва села Станишівка.

Історія села Станишівка, як і історії багатьох інших навколишніх сіл, нерозривно пов’язана з історією міста Житомир.

Не тільки татари зазіхали на нашу землю, у 1320 році Литовське військо захопило Житомир. Але зазнавши поразки від місцевого населення, змушене було відступити. В середині XIV століття литовські феодали поновили походи на Київську Русь і після 1392 року землі біля Житомира були поневолені Литовською державою. Після загарбання земель литовським князем Вітовтом Житомир і околиці відійшли до складу Великого Князівства Литовського. Нові господарі взялися зміцнювати і відроджувати міста краю, Житомир розвивався, зростав, зростало його населення.

У 1471 році було утворено Житомирський повіт цієї середньовічної держави.З люстрації 1545 року відомо, що до Житомирського замку належали 9 сіл, з яких 6 вже за ним не рахувались, бо перейшли у приватну власність.

Після Люблінської унії 1569 року Житомир і всі «замкові» села опиняються під владою Польщі, місто на довгі роки переходить у власність польських феодалів. За даними люстрації 1615 року, міщани Житомирського замку ніяких робіт не виконували, окрім «толоки» при державній справі. Сума доходу 474 форинтів литовських 20 грошей. До того староства належать села: Газінце (Hazince), Важків (Vaszkiv), Станишівка, Піщево (Псище) – нині Зарічани, Барашівка та інші. Млини того староства: під замком на р. Кам’янка, на р. Тетерів, у Станишівці і в Газінцях.

У 1648-1654 роках вибухнула народно-визвольна війна на Україні під проводом Богдана Хмельницького за визволення з-під польсько-шляхетського гніту.
Новий етап визвольної боротьби ознаменувався участю жителів Житомира та довколишніх сіл разом з козацькими полками М. Кривоноса у боях проти загону Я. Вишневецького, які відбулися під стінами житомирського замку. В 1648 році козаки звільнили Житомир і навколишні села від польських магнатів.

У 1654 році відбулося возз’єднання України з Російською імперією, яке дало змогу українському народу на деякий перепочинок і можливість відбудувати села і міста після воєнних дій. За люстрацією 1765 року, їх річний дохід становив 40 тисяч злотих. Цей дохід давало місто Житомир, 2 фільварки (власне господарство феодала), села Язинка (Гадзинка), Станишівка, Вереси, Важків (Вацьків, нині – Глибочиця), Псищі (Зарічани), а також млини, винокурня, корчми в межах житомирського староства.

У 1667 році, за Андрусівським мирним договором між Росією і Польщею, територія Житомирського повіту, як і більша частина України, знову потрапила під польсько-шляхетське ярмо на 126 важких років.

Посилювався національний та духовний гніт на людей, забороняли розмовляти на власній мові, проповідувати православ’я. В цей час збільшуються повинності, які мусили відробляти селяни.

Поширення гніту призвело до масової участі селян у гайдамацькому русі, народних повстаннях. У 1768 році під проводом Максима Залізняка та Івана Ґонти, відомий в історії під назвою Коліївщина. Не маючи достатніх сил для придушення повстання і боротьби з частиною шляхти, яка оголосила про створення Конфедерації і відділення частини воєводств Польщі від Речі Посполитої, польський уряд звернувся до російського царя з проханням ввести війська в Правобережну Україну для придушення гайдамацького руху. Під час штурму Житомира у полум’ї пожежі згоріла велика кількість жилих будинків, кафедральний та по-єзуїтський собори, будинок капітули і єпископа, було зруйновано Житомирський замок, загинуло чимало людей.

Люстрація від 1789 року описує й села, які належали до староства: Станишівка, Селець, Слобода Затетерівська, Псище, Альбинівка, Побитівка, Богданівка, Соколова гора, Важків, Газинка, доход від яких становив 39351 злотий 20 грошів. У ґрунті староства було багато болотної залізної руди, яку з сіл доставляли на рудні, де з неї отримували якісне залізо.

Наслідки другого та третього поділів Речі Посполитої у 1793 році, разом з іншими територіями Правобережної України та Київського воєводства Житомир і навколишні села включені до складу Російської імперії. 13 квітня 1793 року за наказом імператриці Катерини ІІ було створено Ізяславську губернію, до її складу увійшли колишні землі Волинського та Київського воєводства. В тому числі і Житомир з навколишніми селами. Указом від 1 травня 1795 року Ізяславську губернію перейменовано на Волинську.

З 1797 року, протягом всього ХІХ століття та до початку ХХ століття Станишівка входила до складу Житомирського повіту Волинської губернії.

ХІХ століття, для Житомира та прилеглих сіл, стало періодом стабільного та поступального розвитку. Урядова політика була спрямована на послаблення впливу польських поміщиків, була проведена інвентарна реформа1848 року та селянська реформа 1861 року. За інвентарною реформою відробітки для селян були обмежені трьома днями на тиждень панщини та дванадцятьма згінними днями влітку, за реформою 1861 року селянам було передано значні наділи землі для ведення особистого господарства.

З будівництвом приміських шляхів навколишні села розросталися, зростала чисельність населення. Прокладаються нові вулиці, вирубуються ліси для господарських потреб.

У 1861 році на кошти держскарбниці була побудована дерев’яна церква Святого Миколая. У той час у селах, де були церкви, дозволялося відкривати церковно-приходські школи.

Столипінська реформа пожвавила активність селянства, сприяючи посиленню його підприємливості, господарської ініціативи і, як наслідок, подальшому його розшаруванню. Більша частина селян поступово піднімала загальний рівень життя, утворюються господарства заможних селян.

Після виснажливої Першої світової війни, лютнева революція 1917 року, революційні події в Петрограді (25 жовтня 1917 року), Українська народна республіка, встановлення більшовиками Радянської влади у містах і селах всієї Російської імперії.

Радянська влада в місті Житомирі була проголошена 8-9 січня 1918 року, але ще протягом 3 років йшла вперта боротьба за політичну владу. Чотирнадцять разів влада переходила з рук в руки.

Після вступу до Житомира кінноти армії Будьонного, були сформовані керівні органи влади Рад на чолі з більшовиками. Розпочалося утвердження влади у селах Волині, на загальних зборах селян виступали представники Волинського партійного комітету більшовиків. Вони розповідали селянам про міжнародні події, про суть Радянської влади, про положення закону про землю, закону про комітети незаможних селян, прийнятих більшовицьким урядом.

Після остаточного утвердження в Україні Радянського Союзу, відбулися значні соціальні та господарські зміни у житті сільської громади. Запроваджувалися нові форми господарювання, державного будівництва.

Село Станишівка до 1921 року входило до Волинської губернії, Житомирського повіту, Левківської волості, Житомирського округу (який одночасно було перейменовано на Волинську Левківського району.

Станишівська сільська рада депутатів трудящих була створена в 1921 році.

Внаслідок чергового етапу адміністративної реформи в Україні (червень 1925 року), було ліквідовано губернії, а село віднесено до Іванківського району Житомирського округу.У вересні 1930 поділ на округи в Україні скасувався, натомість встановлено було нові межі адміністративних районів та міст, які безпосередньо підпорядковувалися столиці Харкову (до 1934 року). Станишівка була приєднана до Житомирського міського району.

22 вересня 1937 року було створено Житомирську область. 14 травня 1939 року Указом Президії ВР УРСР «Про утворення Житомирського сільського району Житомирської області» з території Житомирської міської ради виділено сільську зону й утворено сільський район з центром у м. Житомир, до складу якого входила Станишівська сільська рада.

Після революційних подій, за декілька років мирного життя, переважна більшість селян обжилися особистим господарством: худобою та інвентарем, і розлучатися із нажитим хотілось не всім, особливо заможним селянам, так званим куркулям та середнякам.

Зростала країна, проводилася індустріалізація, утверджувався колгоспний лад. Переважна більшість селян жили впроголодь, важко працювали і жили на своїх наділах. Ті, хто працював в колгоспі, отримували трудодні, які отоварювалися декілька разів на рік. Селяни втікали з села на великі соціалістичні індустріальні будови, в міста – на заводи, фабрики, шахти.

Розвиток важкої індустрії потребував золотовалютних надходжень для СРСР, які давало лише зерно. Голодомор 1932-1933 років, організований Сталіним у радянських республіках (Росії, Україні, Білорусії, Казахстані та ін.) мав повністю скорити господарський дух «самостійників» та загнати їх у колгоспи, де люди роками працювали задарма на індустріальну та військову потугу велетенського Союзу.

Ці роки призвели до страшної трагедії, яка ніколи не зітреться з пам'яті людей, але згадувати про яку вони зовсім не хотіли б. За вказівкою партійних органів та під контролем НКВС, українські «активісти», які були з місцевих селян, жорстоко карали непокірних, коли насильно забирали весь урожай у селян. Ніякі благання не допомагали, що дітям нема що їсти. Українські «активісти» з металевими прутами вишукували всі приховані запаси харчів, протикали стіни, землю.

За наказом грузина Сталіна, у республіках СРСР було заборонено виїзд селянам за хлібом та продаж їм залізничних квитків. Безпаспортних та без довідкових селян виловлювали та повертали у рідні села. Щоб контролювати пересування голодних селян на залізницях, почали діяти «заслони» та «оперативно-пошукові» групи українського ОДПУ.

Після рішучих дій українських “активістів” у 1933 році у селян не було вибору, одна дорога – до колгоспної праці. Село змушене було жити «по-новому».
Але тоді було й багато позитиву. Сільська молодь, закінчивши семирічку, отримала змогу переїжджати в Житомир на навчання в середні школи, технікуми, інститути, хоча більшість залишалась працювати в колгоспі.

Провідне місце в економіці цих сіл належало сільському господарству, головними галузями якого були зерново-бурякове рослинництво м'ясо-молочне скотарство. Значне місце посідав хміль. Велика увага приділялася розведенню не лише ВРХ, а й розвитку конярства.Трударі колгоспних ланів жили в злагоді, багато і самовіддано працювали, але і їх, як і багатьох радянських громадян в інших республіках, не обійшов морок сталінських репресій.

Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, у 1939 році, після розгрому польської армії німецьким вермахтом, Сталін наказав армії зайняти західноукраїнські землі та приєднати їх до Української Радянської Соціалістичної Республіки. У 1940 році до Української РСР була приєднана Буковина, у 1945 році - Закарпаття. Так під орудою Сталіна всі українські землі було зібрано докупи.

Трагічна і лиха дата в нашій історії - 22 червня 1941 року, коли о четвертій годині ночі фашистська Німеччина, порушивши кордони СРСР, віроломно напала на нашу країну. Житомир був серед тих міст, які піддалися бомбардуванням першими.

На початку липня 1941 року розгорнулися важкі бої на території Житомирської області. Не зважаючи на героїзм, мужність і стійкість, радянські війська не змогли стримати переважаючі сили ворога, які проривалися в напрямку Києва. Село Станишівка окуповане фашистськими загарбниками 9 липня 1941 року, а визволене Червоною Армією 31 грудня 1943 року.

Після захоплення Житомира та його околиць, почалися чорні дні окупації. Відправлено окупантами в Німеччину на роботи 5 чоловік. Закатовано та розстріляно 6 чоловік.

9 травня 1945 року настав довгоочікуваний день Перемоги. Величезними зусиллями всього народу, ціною мільйонів життів, титанічною працею воїнів та мирного населення, радянський народ здобув перемогу над фашистською Німеччиною. З війни не повернулося близько сотні жителів Станишівки. За хоробрість і мужність були нагороджені орденами і медалями.

Після Великої Вітчизняної війни перед країною постало завдання відновлення господарства. Руками тисяч і тисяч звичайних людей була піднята з руїн величезна країна. Починають розвиватися підприємства, колгоспи. Підіймали село з руїн, спочатку жінки, а згодом демобілізовані військові, які поверталися з війни. Не покладаючи рук, люди працювали на полях і фермах.

Величезний внесок у розвиток села Станишівка зробили колективні господарства (колгоспи), що діяли на його території.

До колгоспу ім.Молотова в с.Станишівка в 1950 році були приєднані колгоспи «Ленінець» с. Слобода-Селець, «За краще життя» с. Бистрі. У 1957 році колгосп ім.Молотова був перейменований на «40-річчя Жовтня», до якого був приєднаний колгосп «Радянський шлях» села Зарічани. У 1964 році колгосп «40-річчя Жовтня» перейменовано на колгосп «Радянський шлях» села Станишівка. У 1974 році колгосп «Радянський шлях» с.Станишівка і «Колгосп ім.Мануільського» села Піски були об’єднані в колгосп «Зоря» с.Піски.

Довгий час його незмінним головою був В. Л. Галицький, за свої досягнення та працю на благо нашого району отримав звання «Почесний громадянин Житомирського району».

У 1989 році колгосп «Зоря» було реорганізовано в агрофірму «Зоря», згодом у 1994 році відбувся поділ агрофірми на дві частини – агрофірма «Зоря» (Станишівка) та колгосп ім.Мануїльського у селі Піски.

Одна із трагічних сторінок історії, як для країни так і для нашого села. До лав Радянської Армії були призвані п`ять хлопців, які у 1982-1983 роках виконували свій інтернаціональний обов`язок в Демократичній Республіці Афганістан: Зарудін О.В., Ковальчук А. М., Белецький В. М., Степанчук В. В., Незнайко О. М., який загинув під час виконання службого обов’язку та нагороджений орденом Червоної Зірки.

У 2016 році жителі Станишівки відзначили 400-річчя села, яке у тому ж році стало адміністративним центром Станишівської ОТГ. Розпочався новий етап його розвитку.

За повідомленням
stanyshivska.gromada.org.ua
dle
Рейтинг:
Новости Radtram:
Loading...