» » Змарнована молодість: як виживали наші гастарбайтери у нацистській Німеччині


Змарнована молодість: як виживали наші гастарбайтери у нацистській Німеччині

10-07-2018, 08:32
Переглядів 111
Змарнована молодість: як виживали наші гастарбайтери у нацистській Німеччині
Лист до редакції газети "Сільське життя".
Доброго дня, шановна редакція газети "Сільське життя". Мене звати Наталія Володимирівна Лис, працюю вчителем історії в Троковицькому природничо-екологічному ліцеї (Оліївська ОТГ).
З недавнього часу передплачую Вашу газету. Дуже цікаво кожного тижня ознайомлюватися з подіями, які відбуваються в Житомирському районі. З величезним інтересом я читаю матеріали рубрики "Історія Житомирського району". Як вчитель історії, я дякую редакціїї за те, що приділяєте значну увагу минулому Житомирщини, поряд із сьогоденням. Адже часто в газетах взагалі відсутні хоч якісь історичні замітки. Багато хто вважає , що історію знати неважливо, поряд з тим нарікаючи на неналежне сучасне. Але можливо в тому і є проблема українців, що ми не знаємо історії і не вчимося на її помилках, тому і райдужне майбутнє побудувати не можемо...
Дуже приємно було в одному з номерів (22 червня 2018 року) побачити знайоме фото мого односельчанина, Героя Радянського Союзу Михайла Ілліча Бакалова та прочитати цікавий історичний матеріал, присвячений початку Великої Вітчизняної війни. Тому хотілося б і своїми матеріалами поділитися з читачами.
Я зі своїми учнями в ліцеї займаємося краєзнавчою пошуково-дослідницькою роботою. Ми досліджуємо окремі сторінки історії, які безпосередньо пов'язані з нашим краєм, селом. Ці матеріали подаємо на конкурси.
Не так давно мій учень Конончук Анатолій (9 клас) став переможцем обласного етапу Всеукраїнської експедиції учнівської молоді "Моя Батьківщина - Україна" з роботою "Змарнована молодість", в якій описав життя жінок-остарбайтерів з села Троковичі під час перебування на примусових роботах в Німеччині.
Надсилаю редакції ці матеріали з величезною надією побачити їх в одному з номерів газети "Сільське життя".
З повагою і надією на співпрацю Наталія Володимирівна Лис, с. Троковичі.



Змарнована молодість: як виживали наші гастарбайтери у нацистській Німеччині


1. Слово з історії…

Вивчаючи історію розумієш, що нічого в нашому світі не буває випадковим та безпрецедентним. Хтось скаже: "Усе це вже було до нас - і війни, і геноцид, і терор". Різниця лише у масштабах. У ХХ ст. вони стали всесвітніми. Друга світова війна важким тягарем лягла на плечі тих, хто з нею зіткнувся сам на сам. А скільки надій вона забрала, а скільки мрій залишилося нездійсненними? Війна стала трагедією не тільки для нашого, а й всіх інших народів світу. Нацизм як політика агресивної Німеччини не знала жалю, основним її завданням було закріпачити, принизити, розтоптати своїх жертв. Її мета - раби. І чим більше, тим краще…

Такими жертвами були остарбайтери - робітники зі сходу. В українській діаспорі їх ще називають остівцями. Проблема остарбайтерів як одна з важливих проблем Другої світової війни, не досліджена на належному рівні.

Починаючи з 22 липня 1942 року територія України була загарбана збройними силами Німеччини, яка українські землі окупувала. Окупаційна політика гітлерівців щодо завойованих земель ґрунтувалася на колонізаторських засадах. Теорія "колонізації Сходу" наголошувала, що для унікальної німецької раси немає життєвого простору ніде, крім Росії і України. В рамках цієї політики мільйони радянських громадян були вивезені на роботу в Німеччину. Добровольцям в рейху обіцяли райське життя, але правда розкрилась досить швидко. "Добровільний" набір був лише формою залучення більшої кількості людей.

Примусовий набір робочої сили до Німеччини на Житомирщині розпочався в лютому-березні 1942 року. Добровільно їхати на роботу люди відмовлялися, тому створювалися спеціальні каральні загони, які вдавалися до примусу різного характеру. Вікова межа була розширена - з 16 до 55 років. З області до Німеччини насильно відправили 75535 жителів. Із сільських районів найбільше молоді було вивезено з Ємільчинського, Попільнянського, Коростишівського, Любарського районів. Кількість остарбайтерів з села Троковичі становила 72 особи.

Для східних робітників німецька влада вигадала клеймо - "ОСТ". Цей знак вони мали носити на правій стороні грудей. Від цього і пішла загальна назва "остарбайтери" - німецький термін для позначення осіб, які були вивезені гітлерівцями до Німеччини на примусові роботи під час Другої світової війни.
Працездатних робітників в першу чергу використовували на окопних і вантажних роботах, на відновленні залізничних ліній, розбиранні завалів, а пізніше, після провалу "блискавичної війни" - і на виробництві техніки, зброї, сільськогосподарських роботах. Експлуатувати остарбайтерів з найбільшою ефективністю і найменшими витратами - ось основний принцип, яким керувалися німці. Існували навіть ринки, де можна було купити "робітника": чоловік коштував за ціною старого пальто, а жінка - за ціною чобіт на дерев'яній підошві.

В Німеччині над остарбайтерами по-звірячому знущалися, виснажували їх непосильною працею, морили голодом, принижували їхню людську честь і гідність, доводили до відчаю і самогубства. Гітлер на нараді есесівських генералів у Познані з цього приводу заявив: "Чи будуть ці люди жити, чи будуть умирати голодною смертю, мене це цікавить лише стільки - скільки ми відчуваємо потребу в них, як в рабах"… .

Майже п'ять десятиліть ярлик "остарбайтера" важким каменем тяжів над долею кожного. Навіть, після повернення на Батьківщину влада їх називала спершу зрадниками, згодом - "ненадійними". Сьогодні багатьох з цих людей уже немає в живих, а тим, хто дожив до наших днів, уже давно за вісімдесят. Однак час не може стерти з пам'яті того, що було впродовж їхнього життя. Ця трагедія - це біль не тільки окремих людей, а біль цілого покоління.

2. Спогад про молоді роки

Людей, які примусово були вивезені на роботу в Німеччину з кожним днем стає все менше і менше. Однак в багатьох українських селах ще є учасники цих подій, які допомагають відтворити тогочасну повсякденність, надають іншого звучання уже відомим фактам. В селі Троковичі Оліївської ОТГ також є жінка-остарбайтер - Мазко Ніна Петрівна, яка з болем в серці згадує про роки своєї втраченої молодості:
Змарнована молодість: як виживали наші гастарбайтери у нацистській Німеччині

"Народилася я в 1927 році в селі Троковичі. Була найстаршою в сім'ї, крім мене ще було 2 сестри і брат. На примусові роботи до Німеччини вивезли в лютому 1943 року, на той час мені виповнилося всього шістнадцять років. До дому приїхав місцевий поліцай і наказав збиратися в дорогу. Прощання з рідними було коротке, були сльози, голосіння. Мене, разом з іншими дівчатами завезли на вокзал, де вже були сотні завезених з інших сіл. Нас загнали в криті вантажні вагони, позачиняли двері - і поїзд рушив…

На одній з станцій наказали вийти і стати в колони. Коли всі вишикувались, нас повели в табір, який був огороджений колючим дротом і з вишками для охорони. Тут ми повинні були пройти медичний огляд. Під величезним навісом без стін нам наказали зняти одяг, який склали на машину і кудись повезли. В цей час один з офіцерів взяв шланг, відкрив кран і почав обливати нас холодною водою. Було наказано вишикуватися в шеренгу і по-черзі підходити до казана і схиляти над ним голову. Німецький солдат черпав якусь рідину і поливав нам голову. Так потрібно було стояти кілька хвилин. Коли солдат вирішував, що вже досить, то викрикував "воші здох" - і так всім по-черзі.

Коли всі пройшли через цю процедуру, то наказали іти в лазню митися. Вийшовши з лазні мокрими, ми побачили як на землі був розкиданий наш одяг. Кожен почав шукати своє вбрання, адже все було змішане, розкидане. В цей час німецькі солдати тільки підганяли нас і голосно реготіли. Коли з оглядом було закінчено, нас вишикували в колони, повели на станцію і далека каторжна подорож продовжилась.

Завезли в німецький табір в місто Ольденбург. Тут відбувся розподіл людей на роботу на заводи, або фабрики, або на сільськогосподарські роботи. Я потрапила на сільськогосподарські роботи.

Через декілька днів до табору прибули господарі за черговою раб-силою на свої господарства. Нас вишикували, а господарі проходжали і уважно роздивлялися. В цей момент я дуже перелякалася, боялася, щоб не відібрали мене для донорства. Ледь-ледь стримувала сльози, щоб не схлипнути від болю, що сама на чужині… Але стримувалася, вела себе спокійно, щоб не привернути особливої уваги. Але один високий, худорлявий німець підійшов до мене і запитав: "Корову доїти вмієш?" Я ледь зібралася з духом, щоб не розплакатись, тихесенько мовила: "Вмію". Він наказав мені іти за ним, ми підійшли до воза з запряженим одним конем, сіли і поїхали.

Зупинка була в селі Фіфельс, до якого належав хутір Кванес біля будинку господаря Вільгельма Мензера. В цей момент з будинку вийшла жінка з дівчиною. Це була його дружина Марія і дочка Герда . Вони почали розглядати мене з усіх боків…

Увечері, коли прийшов час доїння корів, господар повів мене в хлів, де стояло до десятка корів. Вільгельм поставив для мене стілець, дав відро і наказав доїти корову. Я з усіх сил намагалася зробити роботу якнайкраще, щоб від поганого результату не повернув німець мене назад в табір. Коли робота була зроблена, господар взяв інше чисте відро і спробував ще надоїти молока, але відро так і залишилося пусте. Мензен піднявся, постукав мене по плечах і вимовив: "Віра, гуд!". Після цього випадку роботу господар більше не контролював.
Змарнована молодість: як виживали наші гастарбайтери у нацистській Німеччині

Я виконувала всю роботу по господарству: доглядала за худобою, працювала на сінокосі. Робота була тяжка - з ранку аж до пізньої ночі…

У господаря було троє дітей: двоє синів і дочка. Старший син був в цей час на фронті в німецькій армії. І одного дня Мензерам прийшла звістка про загибель їх сина на війні. Після цієї події я дуже боялася, щоб відношення до мене з боку господарів не змінилось. Я хвилювалась за те, що вони почнуть знущатися наді мною і мстити за те, що їх сина вбили радянські солдати. Коли з фронту надіслали речі і документи померлого, то забрати їх на пошті відправили мене. В цей час я була переконана, що спокійного життя мені більш в цій родині не бачити. Я з жахом в думках поверталася до дому… Але мої страхи були марними, адже господарі відношення до мене не змінили...

У квітні 1945 року ця територія була визволена союзниками, в основному англійськими солдатами, після цього надійшло розпорядження всіх остарбайтерів зібрати в одному місці. Тому господар посадив мене на віз і привіз до табору Фрідисфельт, що знаходився приблизно за 30 км від хутора. З цього табору нас відправили додому - в Україну. І хоча дорога була надто тяжка - половину шляху доводилося долати пішки, але все ж це була дорога до дому, до рідної домівки, до батьків".

3. Світ не без добрих людей

З 72 осіб, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини з села Троковичі в живих залишилась тільки одна жінка, спогади якої наведені вище. Про всіх інших в більшості можуть розповісти їх діти. Серед таких дітей є один з жителів села - Козлюк Володимир Андрійович, який в дитинстві багато слухав розповідей своєї матері - Рубан Ольги Петрівни , про часи її перебування в Німеччині. Цими спогадами він і поділився:

"Моя мати - Рубан Ольга Петрівна народилася 19 липня 1913 року в селі Троковичі. До війни працювала в колгоспі ланковою. Вона однією з перших потрапила в списки майбутніх остарбайтерів. Ці списки складало місцеве керівництво, яке було на службі у німців. Коли її, разом з іншими місцевими дівчатами, привезли на вокзал у Житомир та почали грузити у вагони для відправки у Німеччину, їй вдалося загубитися між проводжаючими і втекти. Мати переховувалась у житомирських знайомих близько місяця, але все ж вирішила повернутися в село.

Одного дня, коли вона йшла до сусідки, її побачив місцевий житель. Він сказав: "Що? Втекла активістка?" і пригрозив: "То більше вже не втечеш". З цими словами і пішов. Дотримання обіцянки не довелося чекати довго - вже того ж вечора він прийшов із поліцаями і забрав дівчину.

Привівши у комендатуру, зайшов до коменданта і повідомив, що більше не піде її ловити для відправки до Німеччини. Розповів також про перший випадок втечі з вокзалу. Після такої заяви мати була під особливим наглядом. Для відправки на роботу тих, хто вже хоч раз втікав, розміщували в окремих вагонах з посиленою охороною.

Всі дівчата і хлопці були доставлені у місто Румбург і поселені у таборі для остарбайтерів. Після медичної комісії всі були розподілені по підприємствах і господарствах. Група з 5 дівчат: Рубан Ольга Петрівна, Сич Віра Сергіївна, Ващенко Анастасія Олександрівна, Прокопчук Мотря Герасимівна (всі з Трокович) та Власик Ольга з села Ястребеньки були відправлені на рибну фабрику різноробочими.
Змарнована молодість: як виживали наші гастарбайтери у нацистській Німеччині

Робота була важка: підносити рибу, грузити готову продукцію для відправки споживачеві, розгружати рибу та виконувати іншу роботу, яку змушували виконувати. Сільських дівчат, які з малку звикли тяжко працювати в селі така робота не лякала. Біда була лишень в тому, що вся робота виконувалась на голодний шлунок. Жили вони в таборі, на фабрику приводили під охороною, а після закінчення роботи на ночівлю знову повертали у табір.

Годували у таборі тільки вранці. Сніданком слугував літр запареної муки. Отриманий сніданок потрібно було споживати одразу, бо якщо він трохи відстоїться, то наверх випливали чорноголові хробаки. Після такого сніданку треба було працювати цілий день. Обіду не було. Вечеря - після повернення в табір. Давали печену брукву. Інколи давали декілька печених картоплин, з них завжди половина була гнилих.

Господар, якого називали "шеф", розбудовував свою фабрику. На цьому будівництві працювали також і дівчата, які замішували цементний розчин, підносили цеглу робітникам. Пізніше їх відправили в ліс заготовляти будівельний матеріал. Вони змушені були виносити колоди з лісу та грузити їх на машини. І знову, як і на фабриці, вся робота на голодний шлунок.

Коли німецькі робітники обідали, дівчата сідали в стороні і голодними та ображеними очима дивилися на них. Можливо від болю в серці, що знаходяться на чужині, а може і від порожніх шлунків починали гірко плакати. По-різному реагували робітники на плач дівчат: одні сміялися і говорили, що немає чого плакати, адже приїхали сюди заробляти гроші, інші просто споглядали, а дехто приносив і давав кусочок хліба як прошакам.

Одного разу приїхав шеф, щоб подивитися як іде заготівля будматеріалу, це було як раз в обідню перерву. Дівчата, як завжди сиділи голодні в стороні і плакали. Коли це побачив шеф, то підійшов до них і запитав: "Чому ви плачете?". Вони відповіли, що робота дуже важка, їсти дуже хочеться, сніданку, який дають у таборі не вистачає. Він розвернувся і пішов до машини. Повернувшись, приніс пакунок з їжею, при цьому сказавши: "Візьміть мій обід, бо я і сам знаю, що таке полон". Як ми пізніше довідалися, він воював на фронті у роки Першої світової війни і потрапив до російського полону, де перебував два роки.

На наступний день шеф приїхав з перекладачем і докладно про всі події з їх життя розпитав. Після цього сказав, що знає труднощі, бо сам перебував у такому стані, і пообіцяв що поки дівчата будуть працювати у лісі, то він буде виділяти пайок і привозити в ліс, щоб вони могли обідати як і німецькі робітники. Шеф також запевнив, що після закінчення заготівлі будматеріалів забере дівчат з табору і поселить у себе на фабриці.

Треба віддати належне, що німець дотримав свого слова. Коли закінчилась заготівля будматеріалів, він пішов до табірного керівництва і дівчат перевели з табору на фабрику. Шеф виділив їм окрему кімнату, в якій була встановлена плита. Дівчатам видавалися продукти і вони самостійно могли готувати їжу. У вільний від роботи час дозволялося виходити у місто. При цьому на одязі з правого боку обов'язково повинен бути прикріплений знак "OST". Коли наближалась лінія фронту і місто часто піддавалось бомбовим ударам, то шеф забирав дівчат у бомбосховище, де він перебував зі своєю сім'єю. Після визволення міста Радянською армією дівчат було відправлено на Батьківщину".

Бібліотекар Троковицького природничо-екологічного ліцею Сич Віра Степанівна також поділилася інформацією про молоді роки своєї матері:

"Моя мати, Кисельчук Лідія Калістратівна, народилася 23 травня 1924 року в селі Троковичі. До початку Другої світової війни працювала в колгоспі . В 1941 році територію села Троковичі окупували німці, встановлювали "новий порядок". В зв'язку з цим у 1942 році мою матір було відправлено на примусові роботи. Коли вона працювала в полі біля молотарки, то приїхали місцеві поліцаї і примусово змусили її та інших робітників їхати до Німеччини. Батькам про це навіть ніхто не повідомляв. Дорога на каторгу була дуже довгою та тяжкою. Везли в товарних вагонах. Останньою зупинкою було місто Зальцбург, що знаходилося в Австрії…
Змарнована молодість: як виживали наші гастарбайтери у нацистській Німеччині

Після розподілу робітників по роботах, моя мати потрапила до одного багатого господаря, що займався сільським господарством. Він жив разом з дружиною в сусідньому від Зальцбурга селі. Дітей в них не було, тому вони для себе взяли не тільки робітницю, а й одночасно звичайну просту дівчину, яку можна було б виховувати.

Після знайомства господарі розпитали в неї і дізналися з якої сім'ї дівчина, чи є в неї брати, сестри. Однак братів та сестер в неї не було. Тому це також, напевно, вплинуло на відношення до дівчини господарів. Дуже добре ці люди ставились до Лідії, вона харчувалася разом з ними, мала пристойний одяг, ніякого морального, психологічного тиску також не було. Інші німці дуже дивувалися такому відношенню австрійців до простої слов'янської дівчини. Однак ті на це не зважали.

Час від часу купували новий одяг. Одного разу Лідії купили нове гарне плаття, вона його одягнула і коли переїжджала на велосипеді через місток, впала в воду. Це побачили її господарі. Лідія, помітивши це, відразу ж почала підніматися і викрикувати: "Ні, ні, я не порвала плаття, не порвала!". Так вона хвилювалася, щоб господарі не розсердилися на неї. Однак ніякого покарання за це їй не було.

Хоча відношення було дуже добрим, працювати доводилося дуже тяжко. Дівчина виконувала різну роботу: поралася по господарству, працювала по збиранню сіна, доглядала за городиною, годувала та доїла худобу та ін. Робота кипіла від зорі до зорі.

Однак єдиною розрадою і нагадуванням про рідну Батьківщину було те, що в сусідньому селі, всього за декілька кілометрів, жила і працювала в господаря її односельчанка - Ніна Ушакова. Вони мали змогу час від часу бачитися, спілкуватися і разом згадувати про своїх рідних, близьких на далекій Україні…

Після закінчення Другої світової війни, Лідія Калістратівна повернулася до дому. Перед відправкою її господарі пропонували залишитися в них назавжди, але вона відмовилася. Та все ж в далеку дорогу дали їй трохи грошей. Після повернення мати працювала в колгоспі".

Отже, Друга світова війна принесла багато нещасть, страждань, жертв. Вона своїми кривавими руками доторкнулася до кожної родини, в більшій чи меншій мірі. Хтось втратив сина, брата, чоловіка. А хтось, залишившись живим мав витримувати знущання або тиск з боку окупантів. Остарбайтери, крім того, змушені були ще і працювати на німців, виконувати найважчу, найбруднішу роботу. Однак населення цей іспит витримало.

На жаль свідків подій залишається все менше і менше, однак збереження інформації про ті події, які вони пережили є важливою місією підростаючого покоління.

Анатолій Конончук, учень 9 класу Троковицького природничо-екологічного ліцею, Наталія Володимирівна Лис, педагогічний керівник.


Про останні місяці існування Троковицької сільради у серпні 2017 року читайте
ТУТ

Про Героя Радянського Союзу Михайла Бакалова, уродженця села Троковичі, читайте ТУТ


dle
Рейтинг:
Новости Radtram:
Loading...