» » Я вважаю свого діда Героєм!


Я вважаю свого діда Героєм!

15-02-2019, 15:13
Переглядів 251
Я вважаю свого діда Героєм!
У різні історичні віхи радянських солдат, які воювали в Афганістані називали по-різному: воїни-афганці, інтернаціоналісти, Герої, а на теперішній час - жертви імперії. Однак чи гідна така назва, чи не є вона образою для людей, що відійшли у вічність, чи не є вона знущанням над батьками, дружинами та дітьми, для яких їх воїн назавжди буде залишатися Героєм. Чи не є жертвами неправильної політики влади кожен загиблий під час війни чи військового конфлікту житель країни? Вважаю, що виправдати владу держави, в якій проходить війна, неможливо…

Так не можу ні зрозуміти, ні виправдати політику СРСР, наслідком якої стало введення радянських військ на територію Афганістану. Не можу зрозуміти ні як одинадцятикласник, який цікавиться історією, ні як людина, яка втратила рідного дядька із-за чужої війни…



Слово з історії…


На кінець 1970-х років Афганістан був малорозвиненою державою, в якій 90 % населення ще знаходилося під владою феодалів. До 1973 року в державі існувала абсолютна монархія. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Дауд ліквідував монархію і проголосив себе президентом Республіки Афганістан.

Ще у 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму.

У квітні 1978 р. лідери НДПА прийняли рішення про повстання. 30 квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі. У грудні 1978 р. між Радянським Союзом і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво.

На початку січня 1979 р. становище в країні погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою.

У вересні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією.

На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва.

Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ "Альфа" захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Бабрак Кармаль.

Операцію планувалося провести блискавично, проте в цьому і був головний прорахунок керівництва. Ідея продемонструвати міць Радянської Армії міжнародному співтовариству, м'яко кажучи, виявилася невдалою.

Кращі солдати з елітних підрозділів були кинуті на боротьбу з моджахедами і душманами, воювати радянським воїнами довелося зі значною частиною місцевого населення у дуже складних гірських умовах.

Радянський уряд, спрямовуючи військовий контингент, не врахував національних особливостей країни, що також збільшило людські втрати. Нерідко мирні жителі, бралися за зброю під покровом ночі і вирізали сплячих радянських воїнів. Як показала практика, закони європейської війни азіатами не дотримуються, а прояви честі взагалі сприймаються як слабкість і їх зневажають.

У результаті більш ніж дев'яти років запеклих боїв, що спричинили колосальні людські, економічні та моральні витрати, військовий контингент так і не домігся якогось істотного результату. Афганістан, за словами окремих політологів, став "чорною дірою", яка з неймовірною швидкістю поглинала мільйони радянських рублів і тисячі людських життів.

У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів. Через горнило Афганської війни пройшло 160 тисяч українців. Додому не повернулися 3360 наших співвітчизників.

Загинув після бою

Серед солдат, які загинули в Афганістані, є і мій дядько, старший брат моєї мами - Анатолій Васильович Чернецький. Він був одним із тих 13 833 солдат, який до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, який не повернувся живим в рідну домівку з афганської війни.

Анатолій Чернецький народився 30 червня 1961 року в селі Троковичі Черняхівського району. В народі говорять, в який день народиться дитина - таким буде і її життя. Цього дня була прекрасна погода - літнє сонце промінчиками гріло людські обличчя. Таким світлим мало й бути життя молодого хлопця, та, видно не судилося…

Анатолій був першою дитиною в сім'ї - продовжувач роду, опора для батьків. Мама, Чернецька Галина Романівна, працювала на фермі. Вона завжди плекала хлопчика, виховувала в дусі доброти, щирості. Батько, Чернецький Василь Микитович, працював трактористом, привчав сина бути справжнім чоловіком.
Хлопець формувався в гарній сім'ї, був помічником батькам по господарству та захисником для двох молодших сестер - Раїси та Станіслави.

"Анатолій був високий, гарний, - згадує молодша сестра Раїса, - ходив з модною зачіскою, ніколи не грубив. Дуже любив мене і наймолодшу Стасю, нікому не давав ображати нас".

У хлопця було звичайне веселе сільське дитинство. Навчався в Троковицькій середній школі. Саме тут вперше проявив себе творчою особистістю, тому був активним учасником художньої самодіяльності. Вподобав виступати на сцені, декламувати вірші, а пізніше і сам почав римувати. З часом проникався поезією все більше й більше - вірші писав і в хвилини радості і смутку.

Вчителі завжди відзначали високоморальні якості в учня. "Це був чудовий хлопець, - каже класний керівник Анатолія Валерій Михайлович Брандес. - І не тільки тому, що був симпатичним, з м'яким характером, а й тому, що був чесним і правдивим. Завжди захищав свою правоту".

Крім того, хлопець відзначався силою духу та волі. Одного разу, коли учням довелося бігти крос на шість кілометрів, багато хлопців не добігли до фінішу, тому що палили. Серед них був і Анатолій, однак після цього він кинув згубну звичку.

У чотирнадцять років хлопець вступив до комсомолу. У 1978 році закінчив школу, після чого почав працювати контролером ВТК на заводі "Електровимірювач" в місті Житомирі.

В молоді роки Анатолій захоплювався грою на гітарі. З друзями Мазком Леонідом та Гладишом Олександром вони самі зробили електрогітари й підсилювачі, репетирували, заробляли гроші на апаратуру. Довгоочікуваним дійством мав бути перший виступ. Вся молодь села допомагала їм готуватися до нього. І коли довгоочікуваний концерт відбувся, односельці сприйняли його з захопленням. З того часу хлопці постійно грали на танцях у місцевому Будинку культури.
У липні 1979 року Анатолій призваний на військову службу Житомирським Державним Військовим Комісаріатом. Здавалося б, все звично - хлопець змужніє, стане справжнім чоловіком - саме так люди того часу сприймали армію. Однак якесь передчуття не залишало в спокої серце матері Анатолія, не хотіла вона відпускати сина, хоча прекрасно розуміла громадянський обов'язок, який її син має виконати. І якби не хотіла залишити Анатолія дома, вдіяти нічого не могла.

Хлопець служив в місті Талдикорган (Казахстан). Часто писав листи рідним. Адже дуже тужив, сумував за своєю домівкою, за рідними та близькими людьми.
Час служби Анатолія припав на непростий період в історії міждержавних відносин СРСР з Афганістаном. 25 грудня 1979 року прийнято рішення про введення радянських військ до чужої держави. Тому молоді хлопці, які проходили військову службу автоматично потрапляли на справжню війну. Вже через півроку з першими військовими частинами увійшов до Афганістану.

За півтора року служби на чужині рядовий Анатолій Чернецький багато чого бачив по-іншому, ніж вчили, багато чого зрозумів, але виконував свій солдатський обов'язок до кінця. На нього завжди можна було покластися.

У чужій країні, де все насторожує і гнітить, солдат ще більше тужить за рідною домівкою, селом. Це відчуття сповнювало болем його обпалену війною душу. Переживання знайшли вихід у його віршах, слабких у літературному розумінні, але вірних за змістом. Вони відбивали внутрішній світ хлопця, кинутого у вир безглуздої війни.

В одному з віршів Анатолій Чернецький розповів, як їх рота потрапила в засідку в гірській ущелині. В іншому з'ясовується жахлива цифра підсумку боїв - 118 убитих солдатів й офіцерів.

Так день за днем проходила війна, а разом з нею і життя… Через декілька днів солдата мали звільнити в запас. Однак 4 червня 1981 року відбувся бій, який продовжувався цілу добу. Як виявилося пізніше, в будинку засіло біля п'ятдесяти душманів. І коли операція закінчилася, хлопці стали відходити до БМП (бойова машина піхоти). На ній стояв бачок з водою. Хлопці побігли пити. І тут черга з кулемета. Всі зіскочили, залягли. Нікому нічого серйозного, а Анатолій був тяжко поранений. Коли перенесли його до БМП, він ще жив. Кликав хлопців з роти, сестричку свою, щось незрозуміле говорив… Та це були останні хвилини життя молодого солдата. Двадцять шість днів не дожив Анатолій до свого двадцятиріччя…

Смерть молодого хлопця стала не тільки величезною втратою для рідних, а й для всіх односельців, тому що попрощатися з Анатолієм і провести його в останню путь прийшли всім селом.

Похований учасник афганської війни Анатолій Чернецький на цвинтарі в рідному селі Троковичі, за яким так тужив на чужині і понад усе хотів повернутися. За героїзм та відвагу у боротьбі з противником посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Чужа афганська війна постукала в домівки багатьох родин. Дехто навіть заплатив ціну життя за політичні амбіції тодішнього керівництва СРСР.

Для нашої сім'ї війна в Афганістані завжди була і буде не просто військовим конфліктом, який навіть не проходив на території України, а чорним страхіттям, яке забрало життя молодої близької людини. Для мене мій дядько Анатолій Чернецький назавжди залишиться Героєм, незважаючи на зміну влади та політичної позиції щодо афганської війни.

Конончук Анатолій, учень 11 класу,
Наталія Лис, педагогічний керівник


Я вважаю свого діда Героєм!
Я вважаю свого діда Героєм!
dle
Рейтинг:
Новости Radtram:
Loading...