» » Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань


Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань

3-11-2018, 09:37
Переглядів 121
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
3 листопада виповнюється десять років з першого дня керівництва редакцією газети "Сільське життя" добре відомої в області постаті - журналіста, письменника, філософа, політолога, магістра державного управління, громадського діяча Валерія Володимировича Івановського. Саме 3 листопада 2008 року він своїм наказом сповістив колектив редакції та громадськість Житомирського району про те, що очолив "літопис району" на 69-му році його існування. З нагоди ювілейної дати інтерв'ю з головним редактором записала Світлана Яременко.

-Валерію Володимировичу, минуло вже 10 років, як ви очолили редакцію газети "Сільське життя". Як ви прийшли до цього рішення?

-Ви знаєте, я горжуся своєю професією, віддаюся їй повністю і розумію, яку величезну роль у нашому житті відіграє "людина слова". Минулого року виповнилося 25 років моєї редакторської діяльності, цього року 3 листопада виповнюється 10 років керівництва газетою славного Житомирського району.

А взагалі журналістикою я займаюся вже 37 років - з далекого 1981 року, коли у газеті Київського військового округу з'явилася перша моя кореспонденція. Я тоді навчався у Ворошиловградському (нині це місто Луганськ) вищому військовому авіаційному училищі штурманів і навчання у цьому вищому учбовому закладі, як і військову службу при цьому, поєднував з журналістською роботою позаштатного кореспондента.

Затим проходив службу у Закавказзі на території Азербайджану і також постійно друкувався в окружній газеті. Моєю мрією було стати саме військовим журналістом, проте на офіційну посаду до редакції військової газети з посади офіцера бойового управління авіацією потрапити було практично неможливо. Тому, коли в кінці 1989 року я був у відпустці в Житомирі і дізнався, що тут створюється нова газета воїнів-інтернаціоналістів під назвою "Ехо", то запропонував свої послуги і був прийнятий у склад її першого штату. Потім офіційно звільнився з армії і почав у Житомирі свій шлях у професійній журналістиці.

Часи були непрості: розвал Радянського Союзу, отримання Україною незалежності, розвал економіки, страшна інфляція, моральний занепад тощо.
У серпні 1992 року мене запросив на посаду відповідального секретаря (другу посаду в тодішній редакції) до редакції обласної газети "Молодіжна газета" нині покійний Анатолій Адамович Кочин. Це була редакція реформованої колись обласної газети "Комсомольська зірка" і одна з трьох, що виходила в Житомирі в радянські часи, тому таке запрошення я вважав за честь і, водночас, розумів, що моя дворічна професійна журналістська робота була відзначена й колегами з інших видань.

Буквально за два місяці А.Кочин пішов у бізнес, а мене колектив "молодіжки" одноголосно обрав редактором. Звичайно, це був ризик, оскільки у ті жахливі часи брати на себе таку відповідальність було величезним навантаженням для керівника редакції, і невідомо чим це могло закінчитися.
У ту пору потужні заводи, що були гордістю Житомира у радянські часи, зупинилися. Почалося масове безробіття, а ті, хто ще працював, по 9-10 місяців не отримували зарплати чи замість неї отримували продукцію, що випускало підприємство, процвітав так званий "бартер", інфляція була 10 000% на рік, до чого додавалася суспільно-політична криза у верхах та на місцях.

І для газетярів ситуація була просто катастрофічна. Бо мало було у цьому хаосі заробити на передплаті чи рекламі кошти, які швидко знецінювалися, так потрібно було ще й віднайти папір, пластини, плівку й фарбу для друку газети, оскільки після розвалу Радянського Союзу були порушені колись міцні економічні зв'язки між колишніми братніми республіками, які проголосили незалежність. Дефіцит цих матеріальних друкарських засобів був страшним. Ситуацію погіршувало й те, що інфляція швидко "з'їдала" зароблені кошти, а ціни на все стрімко зростали.

Вирішення всіх цих надскладних питань лежало на моїх редакторських плечах. Не говорячи вже про творчу складову роботи редакції, оскільки доводилося працювати в умовах жорсткої конкуренції інших видань, які "плодилися" на початку 90-х років десятками щороку.
І, нічого, витримав. Не зірвав випуску жодного номера, працівникам вчасно виплачував зарплату, а тираж наш зріс до 30 тисяч екземплярів: 12 тисяч по передплаті і ще 18 тисяч продавали в кіосках та з рук.

Зараз, згадуючи ті роки, навіть не знаю, скільки сил і здоров'я було потрачено на виконання своїх обов'язків. Найбільше, мабуть, мені у цьому допомогли вроджене почуття відповідальності за доручену справу та армійський гарт з силою духу.

Тому саме з посади редактора газети "Панорама", якою стала назва "молодіжки", мене у 40-річному віці тодішній губернатор Володимир Лушкін у 2001-му році запросив на роботу начальником управління у справах преси та інформації Житомирської облдержадміністрації.

Там я теж приступив до виконання обов'язків з повною відповідальністю. За два роки вивів відстале обласне управління до числа передових, а колеги, помітивши мою заповзятість обрали головою Ради начальників управлінь у справах преси та інформації України при Державному комітеті інформаційної політики, телебачення та радіомовлення. Відзнакою було й те, що я був єдиним начальником обласного управління, якого рішенням КМУ призначили членом Колегії Держкомтелерадіо України - так колись називалося нинішнє Міністерство інформації.

Визначною подією стало і проведення Всеукраїнської наради керівників ЗМІ, що за моєю пропозицією було проведено в Житомирі у травні 2004 року. Форум був величезним. До нас приїхали делегації з усіх областей України - по сорок чоловік у кожній, всі губернатори, голови облрад, уряд у повному складі. І вся організація цієї наради лягла на мої плечі - від пленарних засідань в театрі з підготовкою та узгодженням з урядом, Держкомтелерадіо і регіонами купи проектів рішень з усіх питань до розміщення, харчування та відправку делегацій.

Але й тут впорався.

Затим до влади прийшла, як я її називав і називаю, "помаранчева чума" - це коли "америкоси" вчинили в Україні перший антиконституційний заколот і незаконно привели до влади проамериканських авантюристів на чолі з Ющенком. Почалося "полювання на відьом": нищення досвідчених управлінських кадрів та редакторів газет. Я виступив категорично проти цього і публічно про це заявив, в тому числі й на обласному телебаченні. Навіть створив обласний комітет захисту репресованих держслужбовців.

Це не сподобалося місцевим "помаранчевим" вождям на чолі з Жебрівським та Синявською.

Я був звільнений з посади начальника управління, рік перебував на обліку у центрі зайнятості, потім два роки навчався в аспірантурі на кафедрі філософії Житомирського держуніверситету, а коли звільнилася посада редактора газети "Сільське життя", то з радістю повернувся у найбільш прийнятний для мене вир журналістики та керівництва редакцією.

-Знаю, що тоді для редакції "Сільського життя" часи були також нелегкі. Як вам вдалося впоратися з труднощами?

-Так. Ситуація була й тут надважкою. Але у мене вже був величезний досвід виживання у "молодіжці" у 90-ті роки минулого століття і бажання створити належні умови для функціонування газети з давньою історією.

Тоді перед працівниками редакції були чотиримісячні борги по зарплаті, висіла велика заборгованість за оренду приміщень, за електроенергію, за газ, і редакція була відключена від його постачання. Взимку у приміщеннях температура іноді опускалася до десяти градусів морозу, та й, чесно кажучи, творче обличчя газети було не дуже привабливим - чотири чорно-білі сторінки видання наповнювалося, вибачте за вираз, випадковим "мотлохом", абсолютно не конкурентним на газетному ринку.

Тому мова про самостійне виживання навіть і не стояла. Видання трималося лише на "подачках" з районного бюджету.

Ситуацію обтяжувало й те, що тоді між головою райради та головою РДА відносини були досить напруженими і кожен з них мав свої види на "районку" та її керівника. Тим більше, коли наближалися вибори президента, до Верховної та місцевих рад.

Іноді доводилося по кілька годин на сесіях та комісіях відстоювати інтереси редакції.
Важко було, але й тут мені вдалося кардинально виправити ситуацію.

Ціною неймовірних зусиль протягом двох років вдалося повернути всі борги і ввійти в режим стабілізації.

А вже у 2010 році редакція закупила нове комп'ютерне обладнання, новий автомобіль та ще й закінчила рік з прибутком у 100 тисяч гривень. Це був нечуваний успіх.

З аутсайдерів редакція "Сільського життя" протягом двох років вийшла у лідери серед комунальних видань області, що й було підтверджено рейтингом обласного управління.

До того ж, вдалося збільшити площу видання - газету було переведено спочатку на шість сторінок, а потім на вісім. І інформація на її шпальтах подавалася зовсім інша - різнопланова, оперативна, гостра, корисна для читача. Газета повернула собі статус літопису району.
На жаль, не всім у колективі сподобалися вимоги редактора до їхньої роботи, тому від деяких працівників довелося позбутися. І, як показав час, це було вірним рішенням.

-Що було потім?

-А потім до керівництва району прийшов Кулик, який сформував "команду професіоналів", яку до цих пір не ув'язнено лише через продажність наших "правоохоронних" органів, в тому числі й після їхнього "реформування" заїжджими грузинами за американським зразком. Кулик все в районі прибрав до рук, окрім редакції "районки", на чолі якої він хотів поставити редактрису з Дубровицького району Рівненщини, звідки він до нас і прибув.

Та я не збирався перетворюватися на його підкаблучника, а газету робити "кишеньковою". І тому у повній мірі відчув увесь прес державної машини примусу під керівництвом регіоналів. У міліцію, прокуратуру, суди я ходив по кілька разів на день, а ще ж "чавила" податкова, інспекція по праці, КРУ, різні комісії районної, міської та обласної влади тощо. До того ж, РДА та райрада прийняли рішення про вихід з числа засновників газети і протягом п'яти років редакція не отримала жодної гривні з районного бюджету.

Нічого, вистояли. Не зірвали випуску жодного номера. Навпаки - перейшли ще й на кольоровий випуск газети.

-Завдяки чому це вдалося?

-Лише двом компонентам: стійкості та відданості дорученій справі. Я ніколи нікого не боявся і не боюсь. Коли я знаю, що закон на моїй стороні, "чавити" на мене марно. Якщо щось шкодить інтересам редакції, я не поступлюся. А якщо допечуть, то можу взятися й за вила, і народ підняти - як випер з влади колишніх керівників району Кулика та Степаненка.

Всі знають, що навіть два ножових поранення, що ледь не закінчилися моєю смертю, рішучості в мені не применшили. Розумію, що це в мені міцно сидить кодекс кадрового офіцера, і саме він, багато в чому, є стрижнем моєї поведінки, і знаю, що у наш продажний час він багато в чому, з точки зору оточуючих, може бути анахронізмом, але таким я був, є, таким вже буду до свого споконвіку.

Знаю, що для когось я виглядаю "білою вороною", але я є таким як є, і не збираюся змінюватися. Хто це розуміє, тому зі мною дуже легко спілкуватися - відверто, без хитрощів чи підлості. Усе своє життя я дотримуюся принципової позиції, яка полягає у тому, що краще запалити хоча б одну свічу, ніж усе життя проклинати пітьму. Вважаю, що коли ми запалим кожен свою "свічу", у нашій державі стане значно світліше і ми позбавимося "темних сил", що гвалтують Україну вже 28-й рік.

Таким я є в житті - і під час виконання редакторських обов'язків, і під час висвітлення чи оцінки подій нашого буремного життя у своїх публікаціях, і радий, що багатьом сучасникам це подобається, особливо читачам "Сільського життя", для яких нинішня "районка" - ковток "свіжого повітря" поруч із суцільною брехнею з провладних телеканалів, що займаються маніпуляцією свідомості наших громадян.

Тому, я вважаю, що наша редакція є прикладом стійкості у відстоюванні громадських інтересів для, наприклад, сільських голів, які, у більшості своїй, безбожно здають інтереси свох громад після першого ж "рику" влади. А іноді просто продаються.

Більше того, в останнє десятиріччя наша редакція стала консолідуючою силою, що стала на заваді зникненню Житомирського району і перетворення його на територію для "резервацій". Можна сказати впевнено, що якби не існувало редакції "Сільського життя" на чолі з Івановським, то вже б й не існувало нашого району з його славною історією та здобутками старших поколінь, які нинішня влада всіляко намагається стерти з пам'яті наших земляків, оскільки вони демонструють всю бездарність тих, хто керує нами вже більше чверті віку і перетворив Україну на безправну колонію США.

- До речі, газета "Сільське життя" в останні роки багато пише про децентралізацію влади на селі. Причому ви з самого початку ставитеся до цього процесу скептично. Ваша позиція щодо децентралізації не змінилася?

- Ні. Навпаки, вже трирічний досвід створення перших ОТГ мене ще більше переконав, що це така ж провальна "реформа" в Україні як і всі інші, які проводять "євроінтегратори" лише для отримання кредитів, і які самі ж розкрадають та виводять в оффшори.

Я вважав і вважаю, що замість того, щоб знищувати сільради чи змінювати вивіски на них, давно потрібно проводити реальні економічні реформи на селі, після чого наше аграрне виробництво може відродитися і стати "локомотивом" відродження могутності всієї української держави.

Але це не співпадає з планами закордонних господарів нинішнього правлячого режиму, яким конкуренція власним аграріям не потрібна.

Вони дуже легко досягли своєї мети щодо створення з України колонії, яка забезпечує їх дешевою робочою силою, є місцем збуту їхніх низькоякісних товарів, а також підтримує високу ступінь ворожнечі з Росією, яка, до речі, повністю вийшла з-під їхнього протекторату і стрімко перетворюється на супер-державу.

І тому щось змінювати у нас американці чи європейці не хочуть. Їх все влаштовує.

При цьому українцю, який і мав би бути господарем у своїй державі, через добре відомий всьому світу його менталітет, все, що відбувається за межею його обійстя, просто не цікавить. Цим і користуються авантюристи при владі та їхні закордонні господарі. А тому великого майбутнього цієї держави, про яке все більше з наближенням виборів теревенить Гарант, я просто не бачу.

-Але ж інші видання відзначають успіхи у справі децентралізації…

-Та місцеві видання Житомирщини у всі часи вірно служили будь-якій владі: що вона проголосить, те вони й вихваляють. Причому провал усіх проголошених за роки "незалежності" "реформ" так само місцевими ЗМІ організовано замовчується, як починається вихваляння чергових "новацій".

Лише газета "Сільське життя" дозволяє собі розповідати читачам про життя так, яким воно є. Не марно ж нас на жодну нараду районних газет обласна влада не запрошує, бо знає, що Івановський й на них розбавить діжку їхньої "патоки" ложкою гіркої правди.

Якщо ж говорити про останнє десятиріччя в історії газети "Сільське життя", то вона фактично залишилася єдиним виданням, яке говорить людям слово правди. Так було за часів "помаранчевих", коли я очолив редакцію, так було за часів регіоналів, так є й зараз - у "чорну добу" антинародного режиму Порошенка, що веде Україну до остаточного зникнення з мапи історії.

Як відомо, правда в Україні завжди була бездомною сиротою, а тому, хто її говорить, живеться дуже нелегко. Це - особлива місія, яку можуть витримати лише люди особливого гатунку, яких на Поліссі можна перерахувати на пальцях однієї руки. У більшості своїй, на жаль, поліщуки - це прості пристосуванці під будь-яку владу, духовні раби, "біомаса" (як колись казала Тимошенко), яка потрібна бізнесменам при владі лише під час виборів. Хоча я радий від того, що серед них є ще й такі, хто передплачує нашу газету, підтримує її словом і ділом. Тобто тяга місцевого люду до слова правди ще остаточно не знищена.

-Валерію Володимировичу, які події вам найбільше запам'яталися за час редакторства нашою "районкою"?

-Хочу зазначити, що редагування газетою, що має відмінну від влади громадську позицію, займає фактично увесь життєвий час. Доводиться працювати без відпусток та вихідних з ненормованим робочим днем. Кожен номер народжується важко, з постійним доланням чисельних проблем. Але все це долається, якщо справою займається справжній фахівець, який віддає їй усі сили.

Так і у мене з газетою. За це десятиріччя ми стали одним цілим. Це - моє "дитя". І я ставлюся до неї, як до власної дитини. І захищав, захищаю і захищатиму її, як батько захищає свою дитину.

Що найбільше запам'яталося за ці роки? Перш за все, це напад на мене у 2010 році, коли я отримав два ножових поранення і ледь залишився живим.
По-друге, жахливі умови існування редакції у 2008-2009 роках, які були успішно подолані. Потім - багаторічна війна з "командою професіоналів" Кулика у часи регіоналів, а також використання вил для очищення районної влади у 2014 році. Вони, до речі, й зараз використовуються мною за своїм прямим призначенням на дачі - легендарні вила, багато хто їх бачив на сесії райради 26 лютого 2014 року, коли змушені були написати заяви про звільнення заступник голови райради Р.Павлюк та голова райради М.Степаненко, а за день до цього й сам Кулик.

-Ну і як, ви задоволені змінами в районі після цього?

-Та, розумієте, уся проблема України в тому, що наш народ не може породити справжніх лідерів ні на місцях, ні у всеукраїнському масштабі. А тому справжньої влади, яка б опікувалася інтересами народу, а не власними інтересами, у нашій державі немає. До влади дориваються авантюристи і тимчасовці, які відразу перетворюють владу на бізнес для власного збагачення.

Щодо нашого району, то з тих, хто очолював наш район після "революції гідності", мені найбільше подобається нинішній голова РДА Сергій Микитюк. Це - толерантна людина з дипломом магістра державного управління. І обласні рейтинги Житомирського району в останні роки підтверджують ефективність його керівництва районом - ми знову повернулися на лідируючі позиції. Правда, Сергій Михайлович потрапив у нелегкі часи, коли керівництво області та держави, перш за все, вимагає від нього зовсім іншого - знищення району шляхом створення "резервацій".

Тому йому не позаздриш, оскільки потрібно не лише виконувати зовсім різновекторні завдання, а й брати активну участь у всіх передвиборних авантюрах Порошенка - від участі у "хресних ходах" і "молитвах" за Томос до організації різних свят у селах, щоб напередодні виборів відволікати свідомість людей від проблем, що постійно створюються цим режимом, та створювати образ "веселого й радісного" життя на селі у часи правління Порошенка.

- Валерію Володимировичу, а яким вам вбачається майбутнє газети “Сільське життя”?

- Я переконаний, що у нашої “районки” велике й славне майбутнє. Через півтора року ми відзначимо її 80-річний ювілей, а наші нащадки відсвяткують і 100-річчя газети. Сподіваюся, що вони згадають добрим словом й нас - тих, хто ніс журналістську естафету у ці нелегкі часи.

Щодо найближчих років, то нас, як і всю Україну, чекають важкі випробування, бо жити в борг наша держава вічно не може. Тому нас неминуче чекає фінансовий крах, економічний хаос, інфляція, зростання цін, подальше зубожіння народу. Тобто все те, що наше покоління пережило відразу після проголошення “незалежності” у 90-ті роки.

Редакція це вже відчуває зараз: ціна на папір лише цього року зросла у 2,5 рази, вартість поштових послуг з доставки газет також постійно збільшується, а тому й коштів від передплати вистачає лише на перші три місяці року. Все інше ми повинні покривати за рахунок інших доходів, оскільки розуміємо, що піднімати передплатну ціну до реальних витрат неможливо - наш читацький загал на це не спроможний. Тому нам доведеться й надалі “крутитися”, щоб забезпечити випуск газети. Це буде нелегко, але ми всі обов’язки перед читачами виконаємо, бо досвіду роботи в екстримальних умовах у нас досить. Правда, з переходом на 12 сторінок поки що доведеться почекати.

А взагалі я хочу подякувати нашим читачам за підтримку у вигляді передплати, за телефонні дзвінки та листи з подякою за принциповість та правдивість матеріалів у газеті, щира вдячність сільським головам, керівникам органів влади, підприємств, закладів освіти, медицини, депутатам - всім, хто є нашими надійними партнерами, які допомагають надійно функціонувати “літопису району”.

-Бажаю успіхів.

Світлана Яременко


Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
Валерій Івановський: 10 років боротьби, досягнень і сподівань
dle
Рейтинг:
Новости Radtram:
Loading...