» » Бандеризація України - шлях на смітник історії


Бандеризація України - шлях на смітник історії

6-07-2017, 14:26
Переглядів 2271
Бандеризація України - шлях на смітник історії

Львів, 1 липня 1941 року, наступний день після прийняття Акту проголошення Української Держави. Жінка, роздягнена до спіднього, біжить, переслідувана хлопцем у формі і з палицею та підлітком. Дія відбувається біля тюрми на Замарстинівській, на вулиці Помпєрській. Зараз ця вулиця називається Весела. (Фото надане Бібліотекою Вінера).
Якщо мовчки спостерігатимемо за відродженням нацизму в Україні, то вже згодом такі звірства прийдуть і на наші вулиці!



Бандеризація України - шлях на смітник історії


Прославляння нацистів, їх діянь, є злочином проти людяності. Тому нинішніх мерзотників при владі, які возвели це в ранг державної політики, неминуче чекає лава підсудних. Нещодавно в Україні бандерівські недобитки відзначили річницю ганебного Акту проголошення Української держави (див. фото), у якому бандерівці оголосили себе союзниками гітлерівського нацизму у справі розбудови «нового ладу» в Європі і світі. Як встановлювали ці нелюди «новий лад» в Україні вже наступного дня після проголошення Акту - читайте у підбірці з матеріалів на інтернет-сайтах.

На сьогодні дослідники схиляються до думки, що міліція, створена урядом ОУН 30 червня 1941 року у Львові, була передовим загоном погрому, який стався наступного дня.

Українці, які співпрацювали із німцями під час цих страт, насправді були не цивільними, а членами міліції, просто лише дехто із них носив уніформу.
2 липня 1941 українська міліція у Львові була оперативно підпорядкована німецькому СС. За словами професора Ганса Йоахіма Бейєра, який обіймав високу посаду у службі безпеки (СД) міста і був пов'язаний зі звірствами проти поляків та євреїв, міліції доручили "наводити порядок всередині міста".
Український активіст Кость Паньківський, який багато спілкувався із Бейєром, також згадує підпорядкування міліції у Львові СС станом на 2 липня і що "німці негайно почали використовувати міліцію у своїх власних цілях, особливо коли це стосувалося антиєврейських питань".

Українська Народна Міліція була частиною довготермінового плану ОУН мілітаризувати націоналістичний рух і підготуватися до національного повстання під проводом своїх власних вишколених кадрів.

У березні 1940 року ОУН(б) віддала наказ про формування "військової секції" в усіх осередках ОУН у кожному селі. Окремі детальні інструкції для підрозділів, визначених як "міліції", були розроблені у травні 1941 року як частина підготовки ОУН до війни. Хоча, згідно з планом, міліція мала бути централізованою, на практиці централізація виявилася неможливою.

Перша згадка про формування української міліції - в селі Млини (тепер територія Польщі) - датована 25 червня 1941 року.

Експедиційна група ОУН зі своєї бази у Кракові (що була надана гітлерівськими спецслужбами) прямувала за німцями під час їх просування до Галичини.

Заходи зі створення міліції у Львові почалися вранці 30 червня 1941 року. Стецько у своїх спогадах писав, що він довірив формування міліції Івану Равлику, який супроводжував його до Львова у складі експедиційної групи ОУН із Кракова.

З іншої мемуарної літератури, проте, видно, що Роман Шухевич, командир "Нахтіґалю", також відіграв певну роль у призначенні керівництва міліції . Міліція проводила набір рекрутів на пагорбі Святого Георгія, там же, де стояв табір "Нахтіґалю".

1 липня 1941 року у Львові розпочались єврейські погроми. Як тільки німецькі війська зайшли в місто, на вулицях одразу з'явились агітки, які називали євреїв "розпалювачами війни", "вбивцями українців та поляків".

Розпочалось справжнє полювання. Євреї переховувались на горищах, у підвалах, спускались у каналізаційні колектори. Їх грабували, здирали золоті прикраси. Хто не знайшов схованки, ставав жертвою цькування. Їх змушували проходити марш на колінах з піднятими руками, прибирати вулиці, мити тротуари, переносити сміття в роті. З жінок зривали одяг.

Десятки свідчень очевидців визнають міліціонерів головними учасниками погромів. Наприклад, Ришард Ринднер писав, що "українська міліція хапала євреїв на вулицях та забирала їх до різноманітних точок збору, де їх безжально били".

Феліція Геллер пригадувала, що коли прийшли німці, "українські націоналісти організували "українську поліцію", яка хапала євреїв у квартирах і забирала їх на прибирання вулиць та роботу в тюрмах. Лусія Горнштейн свідчить: "українці, поліція чи міліція чи ким там вони були", проводили облаву на євреїв і прийшли також до квартири її сім'ї.

Яніслав Корчинський, наприклад, бачив "групу українців із жовтими й блакитними пов'язками", які забрали близько семидесяти євреїв до тюрми на вулиці Замарстинів. Професор Маврицій Аллерганд записав у своєму щоденнику у день погрому, що він бачив близько двадцяти українців, які били євреїв палицями й батогами: "Те, що вони були українцями, видно було не лише із блакитно-жовтих пов'язок на лівих руках, а й із прокльонів євреям українською мовою".

Тамара Браніцька, тоді дев'ятнадцятилітня, бачила українських охоронців, озброєних рушницями, із блакитно-жовтими пов'язками на лівому плечі, які силою вривалися до квартир, серед яких було і її помешкання; українські охоронці дали ляпаса її матері і забрали її та її сестер на побиття та приниження до тюрми на Лонцького.

Такий собі Ґольд записав, що "чоловік зі стрічкою українських кольорів" вимагав показати йому паспорт, будучи впевненим, що Ґольд є євреєм, а згодом відправив його на ексгумацію тіл у Бригідки.

Свідки у справах із денатуралізації проти підозрюваних українських поліцейських, що іммігрували до США, згадували про українських міліціонерів, що брали активну участь у насильстві у Львові у 1941 році.

Один із них, Хаїм Шломі, пригадував, як євреїв забирали із квартир: "[…] із самого початку вже почала організовувати українська поліція - то були все ще цивільні без одностроїв; вони мали лише блакитно-жовті пов'язки, - вони також почали виганяти євреїв із домівок та ловити їх на вулицях".

Коли Абрахама Гольдберга запитали, звідки він знав, що його арештувала саме українська поліція, він відповів: "Вони […] носили блакитно-жовті пов'язки, що були українськими символами. Вони мали рушницю й говорили українською".

Ці свідчення важко спростувати не лише через їх велику кількість. Ці свідчення були зібрані в багатьох місцях і в різний час протягом більше шестидесяти років. Свідчення очевидців включають звіти євреїв, що пережили погроми, записані Єврейською історичною комісією в Польщі одразу після війни, так само як відеоінтерв'ю, зібрані по всьому світу Фундацією Шоа у 1990-х та 2000-х роках.

На додачу до свідчень у цих двох великих колекціях, інші єврейські спогади та свідчення, записані на папері або на плівці в різний час, у різних місцях і за різних обставин, підтверджують, що українські міліціонери відігравали провідну роль у львівському погромі.

Є також поляки-свідки ролі української міліції. Зрозуміло, що мемуари українців мовчать про участь міліції в погромі у Львові.

Те, про що йдеться у свідченнях, підтверджується фотодоказами. Фільм однієї з ексгумацій та тюремних акцій показує міліціонера з пов'язкою, який б'є єврея.
На стоп-кадрі з фільму, який тепер значно пошкоджений, видно, як міліціонер в уніформі тягає напівроздягнену жінку за волосся у тюрмі на вулиці Замарстинів.

Під час знущань над жінками 1 липня спогади та фотографії змальовують кривдників як здебільшого зрілих чоловіків, але серед них трапляються підлітки та навіть діти.

Десятирічна єврейська дівчинка бачила, як шестирічні хлопці біля тюрми у Бригідках видирали волосся жінкам та бороди старикам.

Марія Гесіола згадує, під час того, як вона та її тітка намагалися домовитись із українцями, що прийшли до їх квартири, аби ті залишили у спокої її дядька, хлопчик дев'яти років вийшов вперед і вирішив справу, сказавши дядьку: "Ходімо, старий жиде".

За підрахунками дослідників, впродовж перших кількох днів німецької окупації у Львові було вбито чотири тисячі євреїв.

У Західній Україні, найімовірніше, дітьми та підлітками-кривдниками була молодь, пов'язана з бандерівським рухом.

На Галичині найкраще організованою й найчисленнішою молодіжною організацією з тих, що діяли одразу після відступу радянських військ, була молодіжна група ОУН(б) (юнацтво).

Чому ОУН використовувала свою міліцію для організації погромів та облави на євреїв, яких німці вбивали? Частково це випливало із антисемітизму українського націоналістичного руху та його лідерів. Проте антисемітизм необов'язково прямо переходить у таке насильство.

У вересні 1939 року, коли ОУН виступила відкрито і скористалася зі стану громадянської війни, створеного радянським наступом до Східної Польщі/Західної України, підрозділи ОУН вбили тисячі поляків.

Улітку 1941 року із вторгненням німців, міліція ОУН та пов'язані організації брали участь у вбивстві десятків тисяч євреїв, але порівняно небагатьох поляків.

Насправді ОУН вважала поляків набагато важливішими ворогами, ніж євреїв. Тому, коли Українська повстанська армія (УПА) під проводом ОУН розірвала зв'язки із німцями наприкінці зими - на початку осені 1943 року, вона сфокусувала свою увагу на поляках, знищуючи їх десятками тисяч - події, відомі як "Волинь-43".

Нині підростає нове покоління українських істориків, які повинні незаангажовано дати відповіді на запитання: хто брав участь у погромах та вбивствах євреїв та поляків і чому вони сталися? Це потрібно задля примирення і вибачення один перед одним, а в першу чергу перед самими собою, якщо ми хочемо стати частиною європейської спільноти.

А прославляння бандерівців, що стало ідеологічною догмою для нинішнього тоталітарного режиму в Україні, є шляхом на звалище історії. Особливого цинізму цьому додає те, що правлячий режим, в основному, складається саме з потомків тих євреїв, яких знищували бандерівці за командою своїх господарів - німецьких нацистів. Як бачимо, для євреїв-бізнесменів при владі в Україні гроші не пахнуть. І їм все одно, чим закінчиться відродження нацизму для нашого народу. Вони переконані, що, якщо припече, то вони встигнуть добігти до власного літака і чкурнути за кордон.

Бандеризація України - шлях на смітник історії
dle
Рейтинг:
Новости Radtram:
Loading...